— Я чув їх! Я чув їх! Вони тут! Усі ті діти! Усі ті діти!

Я рішуче доторкнувся до нього.

— Заспокойся!

Він припинив розмахувати руками. Обличчя прибрало зніченого виразу. Погляд прикипів до мене.

— Я чув, як вони співають.

— Хто?

— Діти! Всі… — Він безпомічно махнув у бік неосвітлених трун.

— Тобі наснилося, — втрутилась Пембрі. Її голос ледь помітно тремтів. — Я весь час була поруч. Ти спав. І нічого не міг чути.

— Усі діти померли, — озвався хлопець. — Усі до одного. Вони нічого не знали. Як вони могли не здогадатися, що п’ють отруту? Хто напуває власних дітей отрутою? — Я випустив його руку, і він подивився на мене. — У вас є діти? — запитав.

— Ні, — відповів я.

— Моїй доньці, — повів він далі, — півтора рочка. А синові — три місяці. З ними слід поводитись обережно, терпляче. Моїй дружині чудово це вдається, розумієте? — Я вперше помітив піт у нього на чолі й руках. — Але я теж непогано даю з ними раду, тобто, щиро кажучи, не знаю, що за фігню я роблю, але я б ніколи їм не нашкодив. Я беру їх на руки і співаю їм, а якщо хтось інший спробує нашкодити їм… — Він схопив мене за руку, яка щойно торкалася його. — Хто може дати власній дитині отруту?

— Ви в цьому не винні, — заспокоїв його я.

— Вони не знали, що це була отрута. І досі не знають. — Він притягнув мене ближче і сказав, дивлячись простісінько у вічі: — Я чув, як вони співають.

Щоб я здох, якщо від його слів у мене мороз не пішов поза шкірою.

— Я піду і все перевірю, — пообіцяв я, схопив зі стіни ліхтарик і рушив центральним проходом.

У мене була практична причина перевірити весь цей галас. Як майстер вантажно-розвантажувальних робіт, я знав, що незвичні звуки обіцяють неприємності. Колись чув історію про те, як екіпажу здавалося, що десь у вантажному відсіку нявчить кіт. Майстер не зміг його знайти, але вирішив, що той сам покажеться, коли вони розвантажуватимуться. Виявилося, що «нявчало» ослаб­лене кріплення, яке зігнулося, щойно колеса торкнулися посадкової смуги, вивільнило три тони вибухонебезпечних артилерійських запасів і зробило посадку надзвичайно цікавою. Дивні звуки означають проблеми, і я не був таким дурнем, аби не зважати на них.

Я перевірив усі кріплення й сітки, а обійшовши їх, зупи­нявся і прислухався, подивився, чи нема слідів совання, чи з пасків не стирчать нитки, чи не впадає в очі щось незвичне. Обійшов усе з одного боку, потім із другого, перевірив навіть вантажні двері. Нічого. Усе було надійно, усе, як завжди в мене, якнайкраще.

Я пішов проходом до своїх пасажирів. Ернандес плакав, ховаючи обличчя в долонях. Пембрі гладила його спину однією рукою, сидячи поруч, як робила колись моя мама.

— Усе чисто, Ернандесе. — Я повісив ліхтарик на місце на стіні.

— Дякую, — озвалася замість нього Пембрі, а потім сказала мені: — Я дала йому валіум, зараз заспокоїться.