— Ви говорили з командиром?

— Ні, сер, — зізнався я. — Я… я не хотів його поки що турбувати. Можливо, це дрібниця.

Інженерове обличчя скрутилося в якусь неприємну гримасу, і я подумав, що мені перепаде від нього, але він дозволив відвести себе до хвостової частини. Його присутності було достатньо, щоб повернути мені сумніви й професіоналізм. Моя хода зробилася впевненішою, зіни­ці розширились, шлунок повернувся на місце.

Я побачив, що Пембрі сидить поруч із Ернандесом і вони обоє вдають байдужість. Гедлі мимохідь кинув на них погляд і пішов за мною проходом між трунами.

— А що з основним світлом? — запитав він.

— Воно не допоможе, — озвався я. — Ось. — Я дав йому ліхтарик і запитав: — Чуєте?

— Що чую?

— Просто прислухайтесь.

Знову лише звуки двигунів і струменевої течії.

— Я не…

— Тс-с-с! Слухайте.

Його рот розчахнувся і застиг так десь на хвилину, а потім закрився. Двигуни стихли, і з’явилися звуки, пролившись на нас водою, оточивши нас слуховим туманом. Я навіть не розумів, як змерз, доки не помітив, що в мене трясуться руки.

— Що це, в біса, таке? — запитав Гедлі. — Схоже на…

— Не треба, — урвав я його. — Цього не може бути. — Я кивнув на металеві ящики. — Знаєте, що в цих трунах, так?

Він не відповів. На мить здалося, наче звуки навколо нас рухаються — спершу близько, а потім десь віддалік. Інженер спробував наздогнати їх світлом ліхтарика.

— Ви знаєте, звідки це лунає?

— Ні, я просто радий, що ви теж це чуєте, сер.

Чоловік почухав голову, обличчя витягнулося, наче він проковтнув щось огидне й не міг позбутися посмаку.

— Хай мені грець, — буркнув він.

Як і раніше, звук раптово стих, і наші вуха наповнило гудіння двигунів.