— Я ж вам казав.

— Піду перевірю, — сказав я їм.

— Нехай граються, — попросив Ернандес. — Їм просто хочеться гратися. Хіба вам у дитинстві цього не хотілося?

Спогади про дитинство накрили мене хвилею: безкінеч­ні літні дні, катання на велосипеді, подряпані коліна, я повертався додому в сутінках, а мама казала: «Подивись-но, який ти замурзаний». Я замислився про те, чи рятувальні команди помили тіла, перш ніж поскладати їх у труни.

— Я розберуся, що це таке, — пообіцяв я. Пішов і знову зняв ліхтарик. — Залишайтеся на місці.

Я дозволив темряві обмежити мій зір, сподіваючись, що це покращить слух. Турбулентність ущухла, і ліхтарик лише допомагав мені не заплутатись у вантажних сітках. Я прислухався, намагаючись почути щось нове чи незвич­не. Це був не поодинокий звук, а якийсь їх набір — такі звуки не стихають і не з’являються ні з того ні з сього. Витік палива? Безквитковий пасажир? Думка про змію чи якусь іншу тварюку з джунглів усередині цих металевих скриньок неабияк насторожила мене і нагадала про сон.

Біля вантажних дверей я вимкнув світло й прислухався. Стиснуте повітря. Чотири турбовентиляторні двигуни «Пратт енд Вітні». Шви деренчали. Паски для фіксації вантажів ляскали.

Аж раптом — ще щось. За мить різко додався ще якийсь звук, спершу приглушений і розосереджений, наче шум десь у глибині печери, а потім чіткий і несподіваний, мов галас, що налякав любителя розвішувати вуха.

Діти. Сміх. Наче перерва в початковій школі.

Я розплющив очі й посвітив ліхтариком на сріблясті контейнери. Вони скупчились навколо мене, немов чекали чогось.

Діти, подумав я, просто діти.

Я промчав пасажирським відсіком повз Пембрі й Ернандеса. Не знаю, що вони побачили на моєму обличчі, але якщо це хоч трохи нагадувало те, що я побачив у невеличкому люстерку над умивальником у вбиральні, напевно, одночасно нажахалися й відчули, що справедливість є.

Я перевів погляд із дзеркала на інтерком. Про будь-які проблеми з вантажем слід негайно звітувати — цього вимагає процедура. Та що я скажу командирові? Мені закортіло покінчити з усім цим, просто скинути труни — та й по всьому. Якщо я скажу, що у вантажному відсіку вогонь, ми спустимося на висоту близько трьох тисяч метрів, і я зможу відчинити засуви й викинути весь вантаж у Мексиканську затоку; ніхто не поставить жодного питання.

Але я зупинився, випростався, спробував подумати. Діти, думав я. Не чудовиська, не демони — просто звуки, з якими граються діти. Ніщо тебе не схопить. Ніщо не може тебе схопити. Я поборов тремтіння й вирішив заручитися допомогою.

Гедлі я знайшов у ліжку, він спав. На грудях у нього, наче намет, лежала розгорнута книжка з погнутими кутиками, на обкладинці якої в пристрасних обіймах злилися дві жінки. Я потрусив його руку, і він сів. Ми трохи помов­чали. Інженер потер обличчя однією рукою й позіхнув.

Коли він подивився простісінько на мене, я побачив, як стурбовано скривилося його обличчя. Він схопив свою портативну кисневу подушку, але миттєво опанував себе, прибравши серйозного виразу.

— Що сталося, Девісе?

Я пошукав слова.

— Вантаж, — сказав я. — Вантаж… здається, посунувся. Мені потрібні додаткові руки, сер.

Його стурбованість негайно змінилася роздратованістю.