Я помітив якийсь рух. Біля ряду трун стояла Пембрі, її обличчя скривилося від роздратованої огиди.

— Що… це… за… сморід?

— Усе гаразд. — Я виявив, що одна рука мене слухається, і спробував недбало відмахнутися. — Знайшли проблему. Довелося відкрити одну труну. Повертайтеся на місце.

Пембрі обійняла себе руками й рушила до свого крісла.

Зробивши ще кілька глибоких подихів, я виявив, що сморід розвіявся достатньо, аби можна було братися до роботи.

— Нам потрібно зафіксувати її, — сказав я Гедлі.

Він відірвав погляд від підлоги, і я побачив, що його очі перетворилися на щілинки. Руки стиснулися в кулаки, а широкі плечі розлючено випросталися. У кутиках інженерових очей блищали сльози. Він не промовив жодного слова.

Коли я замкнув засуви, труна знову перетворилася на вантаж. Ми повернули її на місце. За кілька хвилин інші труни знову вишикувалися вежею, фіксувальні паски опинилися на своїх місцях, вантажна сітка була опущена й надійно закріплена.

Гедлі зачекав, поки я впораюсь із роботою, і пішов уперед разом зі мною.

— Я скажу командирові, що ви вирішили проблему, — сказав він, — можна знову набирати швидкість.

Я кивнув.

— І ще дещо, — додав він. — Якщо побачите ту муху, вбийте її.

— А хіба ви не…

— Ні.

Я не знав, що ще сказати, тому відповів просто:

— Так, сер.

Пембрі сиділа на своєму місці, задерши лице догори, й удавала, наче спить. Ернандес застиг виструнчившись, із напівопущеними повіками. Жестом він попросив мене підійти ближче й нахилитися.

— Ви випустили їх погратися? — запитав він.

Я завмер над ним і нічого не відповів. Серце протнув той самий гострий біль, який буває в дитинстві, коли закінчується літо.

Коли ми приземлилися в Довері, похоронна команда в парадній формі розвантажила труни, віддаючи останні почесті кожному мерцю. Потім мені казали, що, коли прибували інші тіла, формальності дедалі скорочували, і кінець кінцем літаки зустрічав лише самотній капелан Військово-повітряних сил. Наприкінці тижня я знову був у Панамі з набитим індичкою та дешевим ромом шлунком. А потім вирушив на Маршаллові острови з вантажем харчів для місцевої бази керованих ракет. У командування Військово-повітряних сил ніколи не бракує вантажів.