Чоловік сидів, задивлений на маслянисто-блискучу симетрію пістолета. Він носив його з собою майже рік. Спочатку думав про нього як про захист від грабіжників, убезпечення від підліткових банд у містах, які відвідував. Однак глибоко в душі Вілсон завжди знав, що справжня причина лише одна. Та, про яку він думав щодень частіше. Як просто було б… тут і зараз…
Він заплющив очі й судомно ковтнув. Досі відчував у роті смак зубної пасти, легку свіжість перцевої м’яти на язику. Вілсон незграбно сидів у пульсуючій прохолоді вбиральні, тримаючи маслянистий пістолет у руках. Аж раптом несподівано його почали бити дрижаки. «Господи, дозволь мені піти! — рвучко закричав він подумки. — Дозволь мені піти, дозволь мені піти». Він ледве упізнав скиглення у власних вухах.
Вілсон поривчасто випростався. Стиснув губи, загорнув пістолет, кинув його в сумку, поклав зверху папку та застебнув сумку. Підвівшись, він відчинив двері, вийшов з убиральні, поспіхом дістався свого місця, влаштувався в кріслі, засунувши сумку з речами точнісінько на те саме місце. Натиснув кнопку на бильці й відштовхнувся назад. Вілсон — бізнесмен, і завтра вранці на нього чекають справи. Ось так просто. Його тіло потребує сну, і він дасть йому поспати.
За двадцять хвилин Вілсон повільно потягнувся вниз, натиснув на кнопку, випростався разом з кріслом; на його обличчі застигла маска переможеної людини, що врешті змирилася. «Навіщо боротися?» — подумав він. Зрозуміло було, що заснути не вдасться. Ось такі справи. Він розгадав половину кросворда, а тоді опустив газету на коліна. Очі занадто втомилися. Сівши рівніше, чоловік розім’яв плечі, потягнув м’язи спини. «А що тепер?» — подумав він. Читати не хотілося, спати не вдавалось. А попереду ще — він глипнув на годинник — сім-вісім годин, перш ніж вони опиняться в Лос-Анджелесі. Як він збирається їх згаяти? Вілсон оглянув салон і побачив, що, крім одного пасажира в передньому відсіку, всі поснули.
Його несподівано накрило приголомшливою хвилею люті, аж схотілося закричати, жбурнути щось, вдарити когось. Стиснувши зуби так сильно, що щелепи заболіли, Вілсон відсунув завісу заціпенілою рукою і з убивчим наміром витріщився у вікно.
Він побачив, як у повітрі на крилах блимають вогники, а з-під корпусу двигуна вириваються моторошні спалахи вихлопів. «Ось де я опинився, — подумав Вілсон. — На висоті шість тисяч метрів над землею в пастці жахливої смертельної оболонки мчу крізь полярну ніч до…»
Вілсон зіщулився, коли блискавка освітила небо, заливаючи крило фальшивим денним світлом. Чоловік проковтнув клубок у горлі. Невже розпочинається гроза? Думка про дощ і поривчастий вітер на літаку, схожому на скіпку в небесному морі, була неприємною. Літун із Вілсона був кепський. Від надмірного руху його завжди нудило. Може, йому про всяк випадок слід прийняти ще кілька пігулок дименгідринату? І, звичайно, він сидів біля аварійного виходу. Він подумав, що той може випадково відчинитися, повітря висмокче його з літака, і він із криком упаде.
Вілсон кліпнув і похитав головою. У потилиці щось ледь помітно посмикувалося, чоловік посунувся ближче до вікна і визирнув у нього. Зіщулився і нерухомо застиг. Він міг присягнутися…
Несподівано шлунок скрутила жорстока судома, і Вілсон напружив очі. Крилом щось скрадалося.
Чоловік відчув раптовий напад нудоти. Любий Боже, невже якийсь пес чи кіт заліз на літак перед зльотом і якось спромігся втриматись? Від цієї думки нудило ще дужче. Нещасна тварина, мабуть, збожеволіла від жаху. Але як їй вдалося за щось зачепитися на гладенькій поверхні, яку шмагав вітер? Це вочевидь неможливо. Напевно, це просто пташка або…
Спалахнула блискавка, і Вілсон побачив, що то людина.
Він не міг поворухнутися. Закам’янівши, спостерігав, як повзе крилом чорна постать. Неможливо. Десь у глибинах шоку озвався внутрішній голос, але Вілсон його не слухав. Він не помічав нічого, крім несамовитих ударів серця, від яких мало не розривався м’яз, і чоловіка за вікном.
Аж раптом, наче на нього вилили відро крижаної води, організм відреагував; свідомість вистрибнула з укриття пояснень. З якихось незрозумілих причин механік піднявся разом із літаком і зміг утриматись на крилі, хай навіть вітер зірвав із нього одяг, а повітря таке розріджене і крижане.
Вілсон не дав собі часу на спростування. Підскочивши на ноги, він гукнув:
— Стюардесо! Стюардесо!
Голос дзвінко і лунко розлетівся салоном. Він натиснув кнопку виклику тремким пальцем.
— Стюардесо!
Дівчина бігла до нього проходом із напруженим обличчям. Побачивши вираз його власного лиця, вона застигла.
— За бортом людина! Людина! — закричав Вілсон.
— Що? — Шкіра напнулася на її щоках і навколо очей.