— Так? — Дівчина з острахом дивилася на нього.

— Чи не могли б ви… сісти, будь ласка? — попросив Вілсон.

Вона завагалася.

— Ну, я…

— Прошу.

Стюардеса обережно опустилась у крісло поруч із ним.

— Що сталося, містере Вілсон? — запитала вона.

Він опанував себе.

— Той чоловік досі за вікном.

Стюардеса витріщилася на нього.

— Я розповідаю вам про це з тієї причини, — поспіхом додав чоловік, — що він почав втручатися в роботу двигуна.

Дівчина перевела погляд на вікно.

— Ні, ні, не дивіться, — наказав він їй. — Зараз його там немає. — Вілсон волого відкашлявся. — Він відстрибує щоразу, коли ви приходите.

Збагнувши, що вона, напевно, думає, він відчув різкий напад нудоти. А збагнувши, що подумав би він сам, якби хтось розповів йому таку історію, Вілсон відчув, як йому паморочиться в голові, і подумав: «Я втрачаю глузд!»

— Суть у тому, — сказав він, відганяючи цю думку, — що, якщо я нічого не вигадую, літак у небезпеці.

— Так, — озвалася дівчина.

— Я знаю, — мовив Вілсон, — ви вважаєте, наче я несповна розуму.

— Звичайно, ні, — заперечила стюардеса.

— Я прошу лише одного, — сказав він, змагаючись зі злістю, що здіймалася всередині, — перекажіть мої слова пілотам. Попросіть їх не зводити очей із крил. Якщо вони нічого не побачать, усе гаразд. Але якщо побачать…

Стюардеса тихенько сиділа, дивлячись на нього. Руки Вілсона стиснулися в кулаки, що тремтіли, лежачи на колінах.