— Заради Бога! — Вілсон швидко ковтнув, намагаючись опанувати сліпучу лють. Він різко відкинувся в кріслі й тицьнув у вікно тремкою рукою. — Заради Бога, подивіться, — попросив він.

Схвильовано вдихнувши, пілот нахилився. На мить зустрівся холодним поглядом із Вілсоновим.

— Ну? — запитав він.

Вілсон покрутив головою. Пластини мали звичний вигляд.

— Заждіть, — сказав він, не дозволяючи жаху охопити себе. — Я бачив, як він відірвав пластину.

— Містере Вілсон, якщо ви не…

— Я сказав, що бачив, як він відірвав її, — повторив чоловік.

Пілот стояв там і дивився на нього так само відсторонено, майже нажахано, як і стюардеса. Вілсон несамовито здригнувся.

— Послухайте, я бачив його! — крикнув він. Голос зірвав­ся, приголомшивши його самого.

Пілот негайно нахилився до нього.

— Містере Вілсон, прошу, — сказав він. — Гаразд, ви його бачили. Але пам’ятайте, що в літаку є й інші люди. Не слід турбувати їх.

Вілсон був занадто приголомшений, аби одразу зрозуміти.

— Ви… маєте на увазі, що бачили його? — перепитав він.

— Звичайно, — підтвердив його слова пілот, — але ми не хочемо лякати пасажирів. Ви можете це зрозуміти.

— Звичайно, звичайно, я не хочу…

Вілсон відчув, як горло перехопила судома, а потім вона поповзла до шлунка. Він раптово стиснув губи і зловтішно подивився на пілота.

— Розумію, — сказав він.

— Нам слід пам’ятати… — почав пілот.

— Можемо припинити це просто зараз, — урвав його Вілсон.

— Сер?