— Гаразд? — перепитав він.

Дівчина звелася на ноги.

— Перекажу, — пообіцяла вона.

Відвернувшись, стюардеса пішла вздовж проходу, ­рухаючись, як здалося Вілсону, силувано і водночас занадто швидко як для нормальної ходи й занадто стримано, аби переконати його, що вона не тікає. Чоловік знову визирнув у вікно на крило і відчув, як стискається шлунок.

Потвора рвучко з’явилася знову, приземлившись на крило, наче неоковирний танцівник балету. Вілсон дивився, як чоловік знову взявся до роботи, охопивши корпус двигуна товстими голими ногами та скубаючи пластини.

«А що саме мене так непокоїть?» — подумав Вілсон. Нещасне створіння не зможе зірвати заклепки нігтями. І не має значення, чи побачать його пілоти, якщо говорити про безпеку літака. А от щодо його власних, особистих причин…

Саме цієї миті чоловік відірвав один край пластини.

Вілсон задихнувся.

— Сюди, негайно! — крикнув він, помічаючи, що попереду з дверей кабіни вийшли стюардеса й пілот.

Пілот глянув на Вілсона, рвучко протиснувся повз стюардесу й кинувся проходом.

— Не баріться! — гукнув Вілсон. Він визирнув в ілюмінатор саме вчасно, щоб побачити, як чоловік стрибнув угору. Тепер це не мало значення. У Вілсона були докази.

— Що відбувається? — запитав пілот захекано, зупинившись біля його крісла.

— Він відірвав одну з пластин двигуна! — повідомив Вілсон тремким голосом.

— Він що?

— Чоловік зовні! — пояснив Вілсон. — Я кажу вам, що він…

— Містере Вілсон, розмовляйте тихіше! — наказав пілот.

У Вілсона відвисла щелепа.

— Я не знаю, що там відбувається, — сказав пілот, — але…

— Ви подивитеся?! — крикнув Вілсон.

— Містере Вілсон, я вас попереджаю…