— Хто ці люди?

Я знову нашорошив вуха, щоб почути, що він каже. А може, почув правильно, але, відчуваючи, як скрутило нутрощі, хотів, аби він повторив ще раз. Мені хотілося, щоб я почув його неправильно.

— Похоронна служба.

Саме це, як мені здалося, він сказав.

Тімері був типовим аеропортом третього світу — достатньо великий, аби туди міг втиснутися «боїнг-747», але помережаний вибоїнами й забудований іржавими квонсетськими ангарами[3]. Низька смуга джунглів нав­коло поля мала такий вигляд, наче її атакували годину тому. Гелікоптери з дзижчанням здіймались і опускались, а на гудроні юрмились американські військовослужбовці. Я одразу зрозумів, що справи кепські. За стінами нашої пташки від асфальту підіймався жар, погрожуючи розплавити підошви моїх черевиків, перш ніж я встигну встановити противідкатні тримачі. Наземний персонал американських військових підійшов до нас — їм кортіло швидше розпакувати й зібрати гелікоптер. Один із них, голий до пояса, з зав’язаною на талії сорочкою, простягнув мені вантажну декларацію.

— Не розслабляйтеся, — сказав він. — Щойно розберемося з гвинтокрилом, завантажимо вас. — Він кивнув на щось через плече.

Я подивився в тому ж напрямку на мерехтливу рульову доріжку. Труни. Безліч рядів похмурих алюмінієвих домовин сяяли під безжальним тропічним сонцем. Я пам’ятав їх зі своїх польотів до Сайґона шість років тому, коли отримав посаду майстра вантажно-розвантажувальних робіт. Можливо, у мене всередині щось затріпотіло через те, що я мало спав, а може, через те, що вже кілька років не перевозив мерців. Хай там як, я проковтнув клубок у горлі. Подивився на місце призначення: Довер, штат Делавер.

Наземний персонал завантажував свіжі запаси в пасажирський модуль, коли я дізнався, що на зворотному шляху в нас будуть два пасажири.

Перший був зовсім дитиною, на вигляд він щойно закінчив середню школу; мав наїжачене чорне волосся й завеликий маскувальний костюм для джунглів, накрохмалений, чистий, зі знаками розрізнення рядового пілота першого класу. Я сказав йому: «Ласкаво просимо на борт», — і хотів допомогти зайти в двері для екіпажу, але він відсахнувся і мало не вдарився головою об низький одвірок. Гадаю, якби там було більше місця, він би відскочив. Мені в ніс ударив його запах, різкий і лікарняний, — мазь «Vicks VapoRub».

За ним ішла бортмедсестра, рішуча і професійна в ході, вбранні та жестах; на борт вона теж піднялася без допомоги. Я так само привітався з нею. Упізнав: одна з тих, кого я регулярно перевозив із Кларка на Філіппінах до Дананґа і в зворотному напрямку на початку своєї кар’єри. Вона була лейтенанткою зі сталевим поглядом і сріблястим волоссям. Колись недвозначно — і то не раз — натякала мені, що будь-який йолоп, котрого вигнали зі школи, виконував би мою роботу краще за мене. На формі в неї було написано «Пембрі». Вона доторкнулася до хлопцевої спини й повела його до крісел, але не прохопилася жодним словом, навіть якщо впізнала мене.

— Сідайте де заманеться, — дозволив я. — Я технік-сержант Девіс. Ми злетимо менш ніж за пів години, тож влаштовуйтеся зручніше.

Хлопець на мить завмер.

— Ви мені не казали, — звернувся він до медсестри.

Вантажне відділення «старліфтера» з виставленими на загальний огляд, а не захованими, як в авіалайнері, нагрівальними, охолоджувальними та пневматичними трубками скидалося на приміщення котельні. Труни вишикувались у ньому двома рядами, залишивши посе­редині прохід. Загалом їх було сто шістдесят — стояли по чотири одна на одній. На місці їх утримували жовті багажні сітки. Дивлячись повз них, ми бачили, як зникає сонячне світло, — вантажний люк зачинився, залишивши нас у незручній півтемряві.

— Так ти найшвидше потрапиш додому, — сказала жінка хлопцеві нейтральним тоном. — Ти ж хочеш додому, чи не так?

Його голос сочився переляканою образою:

— Я не хочу їх бачити. Хочу сісти обличчям уперед.

Якби малий озирнувся, він побачив би, що таких крісел у нас немає.