— Звичайно не буду. Та вони б все одно не повірили.

— Ти маєш рацію.

Я піднявся на ноги і трохи пройшовся по стежці, щоб ще раз подивитися на Замок. Драбини вже валялися на землі, і я помітив значне збільшення кількості мертвяків. Ніяких ознак боротьби за стінами я не розгледів.

— Відкрили вже ворота? — Окликнув мене Дейв.

— Ні. По-моєму, тих, хто увірвався, не вистачило для вирішення цієї задачки.

— А той чорно-зелений прапор де-небудь видно?

— Я його ніде не спостерігаю.

Він піднявся і підійшов, несучи обидві пляшки, передав мені мою, і ми обидва випили. Штурмуючі стіни війська почали відступати від прилягаючого до стін району.

— Як ти думаєш, вони відступають або перегруповуються для нового нападу? — Запитав він у мене.

— Поки не можу сказати.

— Що б там не було, а вночі внизу знайдеться чимало корисного. Затримайся, і в тебе буде все, що тільки зможеш віднести.

— Мені цікаво, — повернувся я до цікавлячої мене теми. — Чому Далт знову став нападати, якщо він в хороших відносинах з королевою і її сином?

— Думаю, що тільки з сином, — уточнив він, — а його там немає. А матуся, кажуть, справжня сука. І, врешті-решт, адже цей хлопець найманець. Можливо, Касман найняв його виступити проти неї.

— А можливо, її там навіть немає, — припустив я, не маючи ні найменшого уявлення про швидкість течії тутешнього часу, але згадуючи про свою недавню зустріч з цією дамою. Спогад про неї викликав, однак, дивний ланцюжок думок.

— А як, до речі, звати принца? — Запитав я.

— Рінальдо, — відповів він. — Він такий рослий рудий хлопець.

— Так вона його мати! — Мимоволі зірвалося в мене.

— Саме так і стають принцами, — розсміявся мій співрозмовник. — Запозичують в матері королеву.

Але тоді це означало, що…

— Бранд! — Вигукнув я. А потім додав: Бранд з Амбера!