Сусіди просто не давали їм проходу. Найлагідніший закид полягав у тому, що, вийшовши на ранок зі своєї кімнати в коридор, вони виявляли на дверях гігантську свастику, намальовану крейдою. Добре, якщо фашистську позначку виявляла Ніна, бо, терміново намочивши ганчірку, вона встигала все швиденько змити. Натомість мама декілька разів непритомніла…

Ніна неодноразово намагалася простежити, хто саме займається «художествами», та нічого путящого з того не вийшло. Дівчина тільки перестала нормально спати, прокидаючись серед ночі від найменшого шурхотіння, але все одно свастика на дверях їхньої кімнати з’являлася мінімум двічі на тиждень. Бували й інші сюрпризи. Наприклад, підсунуті під двері віршовані записочки:

На цій підставі Ніна запідозрила, що їхнім цькуванням командує подружжя Мориченків. Адже відповідальний працівник Подільського райвиконкому товариш Мориченков (невідомо яким чином, але він «русифікував» власне прізвище, приписавши наприкінці літеру «в») ще на самому початку німецької окупації Києва особисто прослідкував, щоб поліцаї відвели до Бабиного Яру подружжя Гехтманів з їхнього двору, коли ж чоботареві Меїру Гехтману вдалося дивом утекти – допоміг його вистежити і впіймати. В тому не могло бути найменших сумнівів, оскільки в жовтні 1941 року Мориченки урочисто в’їхали в більшу за площею кімнату Гехтманів. А такий «приз» німецькі окупанти виділяли саме тим, хто допомагав їм зробити Київ територією «юденфрай».

Ясна річ, коли фашистів прогнали, чекісти взялися за Мориченків. Та як не дивно, подружжя вийшло сухим з води. Більше того, товариш Мориченко перетворився на «Мориченкова» й пішов працювати в Подільський райвиконком, а його дружина Тамара Антипівна тепер викладала українську мову й літературу в середній школі № 20. До речі, це була ще одна причина запідозрити саме їх – бо хто краще від профільної вчительки міг розбиратися в літературній спадщині Великого Кобзаря…

– А ти доведи, фашистко! – щоразу сміялася в обличчя Ніні вчителька, й її верхня губа здималася вгору від насолоди, коли вона повторювала, немов суддівський вирок: – Фашистко!..

Однак найстрашніше сталося позаторік, коли просто посеред ночі віконна шибка в їхній кімнаті раптом тріснула й посипалася дрібненькими друзками, слідом за тим з двору влетіла й гепнулася на підлогу чимала каменюка, загорнута в якийсь папірець. Останній виявився радянським агітплакатом часів Великої Вітчизняної війни з виправленим пропагандистським гаслом:

З мамою сталася істерика, після якої у нещасної віднялися ноги. Ніна спробувала поскаржитися в міліцію. Там обіцяли розібратися… але скільки не старалися, винних так і не знайшли.

– Що, фашистко, догралася? – глузливо спитала дівчину Тамара Антипівна, при цьому її верхня губа випнулася особливо помітно. Ніна не відповіла нічого, бо поспішала до мами, відтепер назавжди прикутої до ліжка. На роботу її тепер загалом не брали, тому остаточно припинивши спроби працевлаштуватися, вона два роки поспіль доглядала матір, яка згасала поступово, але невідворотно. Аж доки не померла в лютому.

І тут уперше за останній десяток років щастя, схоже, нарешті посміхнулося Ніні. Почалося з появи у них нового дільничного інспектора. Всебічно вивчивши справу сестри зрадниці Радянської Батьківщини, оголошеної у всесоюзний розшук, молодий лейтенант запросив Ніну до себе на співбесіду. Наприкінці підбив невтішний підсумок:

– Такі справи, Ніно Панасівно… Уже четвертий рік16 існує Указ Верховної Ради СРСР «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». В Москві та області справи ще жорсткіші17, проте ми все ж таки в Києві. У будь-якому разі ви давно вже ніде не працюєте, а живете, за вашим власним визнанням, лише на гроші, виручені від нелегальної торгівлі на так званій «барахолці» речами, винесеними з вашого і нещодавно померлої матері помешкання. То що ж робити з вами?..

– Робіть, що хочете, – абсолютно безбарвним голосом відповіла Ніна. – Можете хоч у тюрму за ґрати запроторити, хоч в колонію відправити, хоч розстріляти, хоч повісити. Мені вже все це остогидло.

– Яка ж ви, одначе! – пхикнув дільничний інспектор у кулак, притиснутий до губ. – Ну, припустімо, я вашу долю вирішити не можу, тільки суд… Але у мене є альтернативна пропозиція. Чи знаєте ви, що в райцентрі Черкаської області – в древньому місті Каневі – на Дніпровських схилах є не тільки могила відомого…

– Не згадуйте про Шевченка!!! – відчайдушно скрикнула нещасна, яку аж перекосило від згадки про перекручену цитату з «Гайдамаків».

– Шевченко там теж похований, але не тільки він, – спокійно продовжив дільничний. – Зокрема, я мав на увазі могилу радянського дитячого письменника Аркадія Петровича Гайдара. Є там і бібліотека його імені, створена зусиллями піонерів усього Радянського Союзу. В цей заклад конче потрібна бібліотекарка. Отже, якщо згодні проміняти Київ на Канів… Це добрий вихід, повірте мені! Щоб до вас не виникало зайвих запитань, запис про ваше звільнення за прогул ми ліквідуємо.

– Яким чином?!

– Закреслимо, громадянко Федяк, візьмемо й закреслимо. Отже, якщо ви згодні на такий варіант…

Чи була вона згодна?! Та звісно ж!!! Якби їх не розділяв широкий канцелярський стіл, Ніна негайно кинулася б на шию молоденькому лейтенантові. Щоправда, він трохи охолодив радість несподівано прощеної сестри «ворогині Країни Рад». Мовляв, пропозиція зроблена не зовсім від нього, хоч він і уповноважений зробити таку пропозицію… Хто саме уповноважив, громадянка Ніна Панасівна Федяк дізнається неодмінно й дуже скоро, буквально невдовзі.

З цим вона і приїхала до Канева. Однак директорка бібліотеки Елла Никанорівна Дзюбан здогадалася, що нову співробітницю прислали аж із самого Києва не просто так. Що ж відповісти на її запитання?..

Звісно, до такої ситуації треба було підготуватися заздалегідь. Ніні у загальних рисах пояснили, як відповідати на подібні закиди. Проте в останню мить усі інструкції раптом забулися, немов випарувалися. Отже, треба було придумати щось правдоподібне, причому зараз же, негайно. От тільки що саме?..