– Що, невже всі «тисячі»?! – здивувався Льонька.

– Всі, братику, всі до одної!!!

– Ото пам’ять залізна, – в Льончиному голосі вчувалася недовіра.

– Залізна-то залізна, нема питань. Але ти далі послухай… Отже, визубрив наш Мишко-Самотряс свої «тисячі», прийшов здавати вже під вечір, сів перед викладачкою-німкенею. Вона каже: «Читайте, геноссе Самотрясов». Ну, Мишко наш і почав шпарити напам’ять – тільки очима з боку в бік водить, імітує, старається щосили. І тут… треба ж такому статися… світло згасло, взяло та й згасло…

– Як?!

– А отак, братику: вирубалося! Десь пробки повибивало. Ну, ясна річ, Мишку нашому тут би й зупинитися. Але ж він злякався, що як світло увімкнуть, то викладачка скаже: «Читайте звідси», – а він же може тільки безперервно від початку до кінця… Отож, розгубившись абсолютно, наш Мишко продовжує шпарити напам’ять визубрений текст. Німкеня спочатку не в’їхала, а потім і запитує: «Геноссе Самотрясов, ви що, в темряві бачите?!»

Обидва реготали так, що мало не подавилися їжею. Рафка до того ж регулярно повторював: «В темряві бачите… в темряві бачите… Отакої». Робітники з-за сусідніх столиків почали з цікавістю озиратися на веселих практикантів. Але зовсім несподівано Льонька припинив сміятися й мовив:

– А знаєш, Рафко… Дарма ми так.

– Що дарма? – не зрозумів той.

– Дарма над Мишком-Самотрясом кепкуємо. Він і справді молодець.

– Ти чого це раптом?! – здивувався Рафка.

– А того, що це добре, що Мишко-Самотряс примусив нас також інші підприємства відвідувати.

– Добре?! Ти кажеш, добре?!

– Кажу, так.

– Та що з тобою сталося, Льонько?! Чи ти від спеки вже зовсім… того?..

– Ех, Рафко, що не кажи, але в Запоріжжі мені сподобалося. Тут же суцільні промислові гіганти, все таке потужне, таке… Отож я й вирішив…

– Що?..

– Після захисту диплому сюди розподілитися.

– Сюди, в Запоріжжя?!

– Так.