– Але ж… У тебе ж батьки в Києві живуть, навіщо тобі Запоріжжя здалося?! Ну, припустімо, я для вас сьома вода на киселі – твій брат троюрідний, мені Київ не світить. Але ти?.. Там же вся мішпоха19 твоя живе: батьки, сестриця Гатя, дідусь Арон… Ти що, справді перегрівся?! То випий компотику й розслабся…

– Ні, Рафко, я не перегрівся. Це на повному серйозі.

– Але навіщо?..

– У мене мама знаєш яка?

– А яка у тебе мама?! Добра мама, просто прекрасна. Дай боже всякому такої мами, як тітка Соня.

– Вона у мене дуже вольова і принципова, – зітхнув Льонька, підсуваючи до себе склянку з теплуватим компотом. – От у КПІ, наприклад, вона ж мене піти напоумила. Вона, а не хтось інший.

– І що, скажеш, зле тобі від цього зробилося?

– Та ні, не зле, – випивши рідину, Льонька почав виколупувати виделкою зі склянки й їсти розварені фрукти, при цьому не припиняючи говорити: – Просто я боюся, що мама мене дресируватиме, як те щеня.

– Як ти… Негуса свого?

Рафка про всяк випадок трохи відсунувся, бо знав, що на давню історію про пса-героя троюрідний брат і досі реагує доволі-таки болісно. Однак попри очікування, Льонька відповів спокійно й розважливо:

– Так, як я видресирував свого Негуса. А я не хочу. Що завгодно, тільки не це. Тож проситимусь після диплома до Запоріжжя, це вирішено.

Рафка промовчав, бо при всій своїй балакучості явно розгубився. Тепер він зрозумів нарешті, що останнім часом троюрідний брат здавався надто замисленим, зануреним у себе зовсім не через майбутнє злиття їхнього факультету з мехмашем. Аж ніяк! Насправді Льонька потайки обдумував, як би після диплома розподілитися в Запоріжжя. От же ж хитрун!..

– Тільки дивись мені, не пробовкнись у нас удома завчасно. Не хочу, щоб уся мішпоха дружно кинулася мене відмовляти. То як, не здаси брата?..

– Звісно ж, можеш на мене розраховувати. Я тебе не здам нізащо, – кивнув приголомшений Рафка.

– Дякую, братику, – щиро усміхнувся Льонька, – я так і знав, що в разі потреби на тебе можна розраховувати.