– Отак мене й відправили на зустріч з гером майором Марвіцом в Холмському концтаборі для військовополонених № 319-А.

Тут з середнього ряду пролунав переляканий дитячий голос:

– У цьому Холмському концтаборі для військовополонених, мабуть, дуже лячно було, еге ж?

– Не без цього… Звісно, було лячно перед незвіданим! Та це нормально, тут би хто завгодно злякався, – спокійно підтвердив Калабалін. – Та я про інше… Отож почав викликати нас до себе той самий начальник Варшавської розвідшколи гер Марвіц. Викликає по черзі, розмову веде сам-на-сам, про що йдеться – ні підслухати, ні здогадатися, ані розпитати тих, хто вже через майора цього пройшов, неможливо. Очевидно, його кабінет мав другий вихід, і після співбесіди всіх виводили туди. Ну що ж, стою і я серед інших полонених, своєї черги очікую. А сам усе прикидаю, думаю-гадаю: як із ними бесіду вести?! Адже брехати цим фашистським недолюдкам мені належало, виходячи з їхньої мотивації…

– Ой, до чого ж лячно! А далі що? – шепотіли слухачі.

– Отож назвався я рядовим Наливком і на зустрічі з гером майором Марвіцом удавав, ніби згоден продати Радянську Батьківщину й працювати на райх, – продовжив Семен Опанасович. – Отак я й потрапив до фашистської школи резидентури, розташованої в передмісті Варшави.

– А коли ви втекли звідти? – спитав хтось із дітей.

– Навіщо ж тікати? Ні, я навпаки все вивчав якомога старанніше, кожне нове обличчя запам’ятовував, уважно спостерігав за кожною дією аж до дрібниць… Адже щоб перемогти ворога, його треба добре вивчити. Згодом мене десантували в глибокий радянський тил разом з двома товаришами по нещастю. Я одразу ж зв’язався з радянським розвідувальним управлінням і доповів про те, щó готували фашисти, щоб знищити нашу Батьківщину. Отож завдяки отриманим від мене відомостям, вдалося запобігти безлічі диверсій, провалити декілька ретельно спланованих фашистських операцій, а співробітники СМЕРШу заарештували не один десяток ворожих агентів і зрадників. Батьківщина високо оцінила мій подвиг і нагородила мене по лінії контррозвідки орденом Вітчизняної війни.

По завершенні розповіді Калабаліну довго аплодували всі присутні. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибіг товарищ Єрохін. Закликаючи до тиші, він здійняв над головою руки й мовив з дещо інтригуючим виглядом:

– Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квіточки»… Зрештою, на цій війні все було більш-менш зрозуміло: ось вони – і ось ми. Там нелюди-фашисти – тут ми, борці за свободу і щастя всього людства. Там фашистські підлабузники, зрадники-бандерівці й інше бандитське кодло – тут вірні сини й дочки Радянської Вітчизни. Все зрозуміло! Але на іншій війні – на Громадянській все було далеко не настільки однозначно. Тоді брат пішов на брата, батько на сина – спробуй-но розібратися, чия правда правдивіша!..

Здивовані вихователі почали перезиратися, не розуміючи, з якого дива Федір Петрович згадав ті давні події. Він же мовив урочисто:

– А чи відомо вам, товариші, що серед нас присутній розвідник, який відзначився ще тоді – на Громадянській війні?! А, між іншим, саме так воно і є! Бо це не хто інший, як сторож нашого дитбудинку Мокій Кононович Завада. Це він для вигляду представився вам скромним кашоваром. А чи знаєте ви, товариші, що іще під час Першої світової він був нагороджений кількома Георгіївськими хрестами?! Отож-бо, що не знаєте! А що скромний наш Мокій Кононович був розвідником у банді зеленого отамана Струка – про це вам відомо?.. А хотіли б дізнатися просто зараз?..

– Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!..

Збентежений несподіваною увагою до своєї скромної персони, сторож зробив пару кроків вперед і завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, він щосили намагався второпати, звідки Єрохін дізнався про його нагороди ще царських часів та про стеження за бандою Струка.

– Та я… Я ж давно про це не розказував нікому. Міг і підзабути щось, бо стільки часу відтоді минуло… І стільки всього сталося… – промимрив Завада нарешті. Але до уваги ця відмовка не була взята.

– Нічого, Мокію Кононовичу, нічого. Ви собі розповідайте, а ми вас у разі потреби виправимо, – пообіцяв вчитель історії, кивнувши погляд в бік решти викладачів, які продовжували перезиратися між собою. Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упіймав я тебе? Ти підловив мене на маленькій нестиковочці про час утворення УПА. Але тепер ми всі разом, всім дитбудинком перевіримо, скільки нестиковок буде в твоїй оповідці! Гадав, що я не знайомий з твоєю особовою справою? Чи не припускав навіть, що на тебе особова справа заведена… А що інакше бути не може, бо ми виховуємо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…»

Але, попри подібні думки, Єрохін широко посміхнувся сторожу, який брів до невеличкої сцени, немов міфічний Христос на свою міфічну Голгофу.