Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, початок серпня 1954 року

Дуже сумно, що літо з його останніми теплими днинами добігало кінця. Нібито нещодавно почалося, та не встигли озирнутись, як на підході вже осінь з новим навчальним роком.

У Мотовилівському дитбудинку почалася велика перебудова, бо несподівано для всіх, замість довгоочікуваних бюджетних асигнувань і затверджених навчальних планів, Міносвіти надіслало стандартну відписку щодо дефіциту коштів у всій країні. До того ж повідомлялося, що частина обслуговуючого складу та викладачі, відправлені влітку в Москву на так зване «підвищення кваліфікації», до Мотовилівки не повернуться.

Ото ситуація: новий навчальний рік на носі, а штат дитбудинку не укомплектований – особливо нянечками і викладачами в молодших групах!.. Не встигши завершити розпочатий влітку ремонт, спішно кинулися набирати новий персонал. Добре, що харківські шефи допомогли коштами і матеріалами, і це дозволило вивезти молодших вихованців до піонерських таборів. Викладачі разом зі старшими працювали ударними темпами. Спільними зусиллями був перекритий дах у житлових корпусах, збудована нова лазня і душові, поруч з кухнею зведений невеличкий сарайчик, а також утеплені дитячі корпуси. Зокрема, «невезучий» килим, з якого почалися всі перевірки й інші біди, постелили в дитячій ігровій залі.

Старші вихованці в столярних майстернях полагодили столи і стільці для їдальні, а також підготували до нового навчального року актову залу. Решта вихованців працювали на городах і в яблуневому саду, який в цьому році дав доволі щедрий врожай.

Ще на початку серпня Міністерство освіти повідомило керівництво дитбудинку, що у них працюватиме інший вчитель історії. Отож якось вранці до директорського кабінету Семена Опанасовича, не постукавшись, увійшов незнайомець. Попри спеку одягнений в сірий, запорошений пилюкою плащ, в руках він тримав акуратну маленьку валізку і чорний фетровий капелюх.

Калабалін саме підписував купу рахунків.

– Здрастуйте, Семене Опанасовичу! – почав гість з порога.

– І вам доброго дня! Сідайте, будь ласка, і зачекайте кілька хвилин… – пробурмотів господар кабінету, коротко кивнувши на стілець біля свого столу і водночас продовжуючи підписувати рахунки. Незнайомець присів і одразу ж нервово засмикав ногою. Коли ж минуло хвилин п’ять, він мовив з погано прихованим обуренням:

– Товаришу Калабалін, між іншим, я приїхав здалеку, а ви мені навіть чаю не запропонували, не кажучи вже про настільки зневажливий прийом…

Семен Опанасович на мить відірвався від паперів і спокійно відповів:

– Я розумію вас і перепрошую, але мені необхідно терміново, зараз же підписати ці рахунки. Можливо, ви звернули увагу, що біля входу чекає автівка, яка повинна їхати спочатку в банк, потім за матеріалами. Нам потрібно терміново закінчити ремонт, бо скоро повернуться дітки.

– То доручіть ремонт своїм заступникам і нарешті приділіть увагу мені! І нехай ваша секретарка… чи хто там іще… принесе мені нарешті чаю!.. – гнівно прогарчав незнайомець. Почувши це, Калабалін весело розсміявся:

– Так, товаришу, у нас тут зараз ремонт, і вам украй пощастило, що в цей час ви мене в кабінеті заскочили, а не на даху їдальні чи на подвір’ї за розвантаженням матеріалів. У нас тут нянечок бракує, не кажучи вже про викладачів, а ви про секретаря та заступників… Та про них я навіть не мрію! Отож, будь ласка, відрекомендуйтесь і якомога швидше та стисліше викладіть, в чому, власне, суть вашої справи.

Незнайомець нервово підхопився зі стільця, ледве не перекинувши його, простягнув Калабаліну через стіл руку, при цьому мало не зачепивши рукавом плаща повний чорнил каламар, і голосно відрекомендувався:

– Єрохін Федір Петрович, учитель історії, прибув з Москви.

Семен Опанасович потиснув простягнуту руку і виголосив скоромовкою: