– Заразом і повечеряли, – мугикнула собі під ніс Капітоліна, коли вони опинилися в під’їзді. – Одначе, на постій я тебе не поставила, а це погано. Отож підемо ми з тобою, мабуть що, у двір…

Безуспішно поткнувшись ще у дві квартири, їм нарешті пощастило в третій. Прихистити майбутнього абітурієнта погодилися в одноповерховій прибудові до двоповерхового флігелю. Тут в однокімнатній (зате окремій!) квартирці зі «зручностями» у дворі жила тітка Галя. Її простора кімната була захаращена якимись лантухами, навіть підходити до яких молодому чоловікові категорично заборонялося. Спати Назару дозволили в кухні на трьох стільцях, зсунутих разом. Коштувало все це задоволення «троячку» за ніч. «По карбованцю за стілець», – пожартувала господиня.

– Добре, Назарко, зранку як прокинешся, приходь, – нагадала наостанок Капітоліна. – Завтра неділя, а мені на чергування аж післязавтра.

– Тату…

– Чого тобі?

– Тату… А ви з тіткою Капою як?..

– То не твоє діло, синку, що там у нас і як. Ми дорослі люди, я твій батько, отож не суйся, куди не треба.

– А мама Ґуля як же?

– А що тобі мама? Ми ж домовилися, що ти мовчатимеш, що анічичирк, – батько подивився на сина сторожко.

– Та я-то мовчатиму, але…

– Тобі щось не зрозуміло?

– А ви маму точно не кинете?

– Тю ти, дурне теля! Я ж тобі пояснював…

Вони знов їхали в тому самому трамваї № 9, яким учора дісталися на Поділ до «старого фронтового товариша» – тітки Капітоліни Замбриборщ. Їхали вбік того ж таки залізничного вокзалу, але на тамтешній трамвайній зупинці не вийшли, бо маршрут пролягав далі на Деміївку.

Отож доки розжарений сонцем жовто-червоний бляшаний вагон гуркотів по рейках, батько знов повторив те, що вже встиг розповісти синові: як вони з тіткою Капою разом воювали, як у неї був фронтовий коханець – капітан Плющ, як усі почали задирати й ображати тітку Капу, називати її «ППЖ» і всякими різними негідними прізвиськами, коли капітана Плюща вбило під час артобстрілу, як тільки він один – Амос Дунець пожалів тітку Капу…

– Зрозумій, синку, що я для неї так… Старий бойовий товариш. Що там між нами було і є – то нікого не обходить. Але щоб Аґлаю мою заради неї кидати… Ти з глузду з’їхав чи що?! Я тут тільки так… Поживу трохи, почекаю, доки ти в інститут документи подаси, а потім назад додому подамся. І буде у нас із мамою твоєю своє життя, а у тітки Капи – своє. Ми ж із нею фронт згадали? Згадали. Ну, то й буде з нас. А так кожен сам по собі. Я не потрібен їй, вона не потрібна мені. Ми дорослі люди. От і все.

Після того Назар вже не чіплявся до батька з розпитуваннями. Хоча й думав про себе: «Нічого, нічого! От коли я одружуся, у мене все не так буде. У мене все буде по-людськи, а батько… Хай живе, як знає. Все ж таки в одному він правий: ми всі – дорослі люди».

Зійшли з трамваю під невеличким залізничним мостиком на зупинці, що називалася «Байкове кладовище». Цвинтар починався поруч – за залізничним мостиком буквально через дорогу.

– Навіщо ми сюди приїхали? – здивовано спитав молодий чоловік.

– Зараз побачиш, – відповів батько.