– Ну гаразд, нехай обняти. Я просто згадала, бо мого теж Плющем звали. Ти мого Плюща пам’ятаєш, Амосику? Він же мені халатик цей шовковий і здобув у якості трофея…

– Аякже! – охоче підтвердив батько.

– Отож я і пригадала.

Вона відвернулася й раптом попросила знов:

– А ще чогось почитати можеш?

– Із задоволенням… «Вечірня година» називається. Читати?

– Давай, синку, читай.

      Молодий чоловік набрав повні легені повітря і з придихом продекламував:

Знов довго мовчали, аж поки Капітоліна наважилася спитати:

– Послухай-но, Назаре… Тобі самому на Волині бувати довелося?

– Ні. Тільки оці вірші…

– А ми з твоїм татом Волинь ту від фашистів визволяли. І з моїм Плющем також… Чи правду я кажу, Амосе?

– Так, Капочко, так, – погодився батько.

– І ще спитати дозволь… Чи ти точно на медика вивчитися хочеш?

– А-а-а… що, ви хіба не думаєте, що… – розгубився молодий чоловік.

– А може, тобі б той… на артиста вивчитися? Читаєш добре.

– Капочко, та ти що таке кажеш?! На артиста… Пхе!!! – Амос аж сіпнувся. – На артиста кожен дурень вивчитися може, але що з того?! От дохтур – я це розумію! Люди завше хворіли, хворіють і хворітимуть. Отож лікувати їх завше треба, хоч би що… І як Назарко мій на дохтура вивчиться, то матиме в житті надійний кавалок хлібу, що б там не сталося. А артист твій що?! Як людині припече, то вона й без віршів тих проживе.

– Та-а-ату-у-у!..

– Помовч, Назаре, коли старші кажуть, май повагу!

– Та я маю і до вас, і до… до тітки Капи також.