Втім, він попрямував спочатку зовсім не у вказаний бік, а до дерев’яної чоботарської будки, що приткнулася посеред бульварчика неподалік місця, де завертали трамвайні колії, та попрохав чоловіка, який працював у ній:

– Скажіть, а де тут можна чоботи почистити? Бо ми з дороги щойно…

– У мене ремонт, а не чищення, – прохрипів чоботар абсолютно пропитим голосом, спідлоба недовірливо покосившись на двох явних провінціалів. При цьому Назара раптом вразило відчуття, що перед ними на низенькому ослінчику сидить зовсім не старий горбатий дідуган, а чоловік приблизно однакових років з його старшим братом Гарасем, який залишився вдома з мамою Ґулею. От тільки якби виголити його сантиметрову щетину, як слід помити, підстригти, – от тоді… А так виглядає, немов той старий дідуган, що ізогнувся, як дуга8!

– Перепрошую, але ми щойно з поїзда… – між тим продовжив своє Дунець-старший, однак чоботар несподівано мовив, вказавши на його скалічену праву руку:

– На фронті?

– Так, – не надто охоче підтвердив Амос.

– А де саме?

– В Угорщині на Балатоні. А що?..

– А тут на Дніпрі, на Букринському плацдармі ти часом не був?

– Ні.

– А я бував, – зітхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цієї чортопхайки… Нінки, курви цієї, щоб їй…

Чоботар замислився про щось своє. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловік здригнувся, потім нахилився до шухлядки у себе під ногами, видобув звідти й передав Дунцеві-старшому щітку, баночку з гуталіном і пробурмотів:

– На, наводь марафет на свою кирзу. Тільки сам чисти, я тобі не служник. І далеко не відходь, бо мені зовсім не треба, щоб ви моє причандалля сперли.

– Скільки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраїли чоботи.

– А-а-а, не скільки… Аніскільки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад своє причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто під Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатоні в Угорщині, я так подивлюся, теж кислувато було.

– Несолодко, так… А можливо, підкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там її в біса?

Знов розгорнувши папірець, Амос прочитав:

– Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..

– Вулиця Хорива!.. – посміхнувся чоботар. – Як її тільки не називають: і Хорива, і Хоривая, і Хорева, і Хоревая, і Хоровая. І навіть Хорьова, тьху!..

Але далі махнув рукою з почорнілими від бруду й поламаними нігтями: