Але тут було щось іще, страшніше за божевілля — набагато страшніше. Наче там, у глибині лісу, лежав велетенський магніт, який вабить до себе. Воно кликало, тягнуло його до того місця, куди Луїс ніс Рейчел.

Ходімо, прогуляйся стежиною… прогуляйся і побачиш, куди вона тебе приведе. Нам є що показати тобі, Стіверіно. Тобі ніколи не розповідали про таке в атеїстичному гуртку в Лейк Форесті.

Раптом поклик того місця змовк у його свідомості — можливо, тому, що сьогодні йому й так було чим поживитися, от воно і втратило інтерес до нього. Стів зробив два непевні, хиткі кроки назад, щоб спуститися по цей бік бурелому. Гілки покотилися вниз зі страшним грюкотом, і його нога застрягла між мертвими деревами. Гострі галузки здерли з нього кросівок і боляче подряпали гомілку, коли він виривався на волю. Стів упав прямо на «Кладвишче домажніх тварин», ледь-ледь уникнувши зіткнення з уламком ящика з-під апельсинів, який міг би за виграшки продірявити йому живота.

Він підвівся, здивовано роззираючись довкола та намагаючись зрозуміти, що з ним сталося… і чи сталося щось взагалі. Усе видавалося йому химерним сном.

І тут з глибини лісу за буреломом, таким зеленим, що він видавався моторошним і темним навіть у сонячні дні, пролунав низький, надтріснутий сміх. Цей звук заполонив усе. Стів навіть уявити собі не міг, яка ж істота може так реготати.

Він так і побіг в одному черевикові, з диким бажанням закричати, проте не міг. Він не залишав спроб закричати, навіть коли досяг Луїсового будинку, коли заводив свій мотоцикл, коли виїжджав на трасу № 15. Він ледь не врізався в пожежну машину, що їхала з Брюера. Під шоломом у нього волосся стояло дибки.

А коли Стів повернувся до своєї квартири в Ороно, то взагалі не міг чітко пригадати своєї поїздки до Ладлоу. Зателефонував на роботу сказати, що хворіє, випив пігулку та пішов спати.

Стів Мастертон ніколи не згадував про той день… тільки в глибоких снах, які приходять вдосвіта. У цих снах він відчував, як щось велике тягнеться до нього і вже от-от торкнеться його, схопить… та в останню мить забирає свою нелюдську руку.

Щось із великими жовтими очима, які блимають, наче тьмяні ліхтарі.

А часом Стів прокидався глупої ночі з божевільним криком, широко розплющеними очима та дивною думкою: «Ти думаєш, що кричиш, але то лише кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно».

Він не знав, не міг пригадати, звідки взялася ця думка. Та наступного року знайшов собі роботу в іншому кутку країни, у Сент-Луїсі.

І ніколи, від останньої зустрічі з Луїсом Крідом і до переїзду на Середній Захід, Стів не приїжджав у містечко Ладлоу.