В кімнаті, де ховався Ґейдж, Луїс стягнув з ліжка покривало та виніс його в коридор. Ніжно, з любов’ю, загорнув у нього тіло дружини. Сам того не усвідомлюючи, насвистуючи щось собі під носа.
У гаражі Джада Луїс знайшов бензин. П’ять галонів у червоній каністрі, якраз біля «Лонбоя»[169]. Більш ніж достатньо. Він почав з кухні, де під скатертиною все ще лежав Джад. Луїс облив там усе, потім, тримаючи каністру догори дриґом, пішов у вітальню. Він розливав бурштиновий бензин на килим, диван, журнальний столик, стільці, сходи. Луїс навіть зайшов у дальню спальню.
Джадові сірники лежали на пачці цигарок біля крісла, у якому старий ніс свою безплідну варту. Луїс узяв їх. Біля вхідних дверей він кинув через плече запалений сірник і вийшов геть. Потік жару був настільки сильним і миттєвим, що шкіра на шиї чоловіка враз поморхла. Він обережно зачинив за собою двері, постояв пару хвилин на ґанку, спостерігаючи, як танцюють помаранчеві вогники за фіранками Норми. Спустився, затримався, згадуючи пиво, яке вони з Джадом пили тут мільйони років тому, прислухався до м’якого тріщання вогню в будинку та пішов геть.
Стів Мастертон виїхав з-за повороту перед Луїсовим будинком і одразу ж побачив цівку диму, яка здіймалася над ділянкою — ні, не Луїса, а того стариганя через дорогу.
Він приїхав з самого ранку, бо хвилювався за Луїса — дуже хвилювався. Чарлтон розповіла йому про вчорашній дзвінок Рейчел, і це змусило його замислитися, де ж був Луїс… і що він надумав робити.
Його хвилювання було невиразним, але воно важким каменем лежало на душі Стіва. Він не заспокоїться, аж доки не побачить на власні очі, що все гаразд… настільки гаразд, наскільки це взагалі можливо в подібних випадках.
Весна спорожнила лазарет, немов за помахом чарівної палички, тому Суррендра дозволив Стівові поїхати до Луїса — в університеті він і сам впорається. Тож Стів сів за кермо свого мотоцикла «Хонда», якого тільки на вихідних вивів з гаража, і рушив у напрямку Ладлоу. Мабуть, він тиснув на газ трохи сильніше, ніж варто було, проте страх за друга ніяк не відпускав його, а тільки ще сильніше виїдав Стіва зсередини. А разом зі страхом прийшло абсурдне відчуття, що він уже спізнився. Це божевілля, та його нутрощі звело в передчутті непоправного лиха — як тоді, минулої осені, коли в лазарет принесли смертельно пораненого Паскоу. Він наче знав, що надії нема. Стів у жодному разі не був віруючим (у коледжі він навіть два семестри відвідував атеїстичний гурток і вийшов з нього лише тоді, коли куратор по секрету сказав йому, що таке членство суттєво знижує шанси на стипендію в медичній школі), але, як й інші люди, підпадав під дію біологічних та біоритмічних факторів, які ми звикли вважати передчуттям. І смерть Паскоу задала тон усьому навчальному року, а він видався не найкращим. Двох родичів Суррендри кинули на батьківщині в буцегарню — з якихось там політичних мотивів, — і, як розповідав сам Суррендра, один з них — дядько, якого він дуже любив, — уже майже напевно мертвий. Суррендра розплакався, і сльози на завжди усміхненому обличчі індуса налякали Стіва. Матір Чарлтон пережила радіальну мастектомію, і сама медсестра дуже низько оцінювала її шанси прожити ще хоча б п’ять років. Відтоді, як загинув Віктор Паскоу, Стів побував на чотирьох похоронах: своячки, яка загинула в автокатастрофі; двоюрідного брата, який пішов з життя через ідіотське парі в барі (його вбило струмом, коли він намагався продемонструвати, що може залізти на самий вершечок електричної опори); власного дідуся і, звісно ж, Луїсового синочка.
Стіву дуже подобався Луїс, тому фельдшер вирішив переконатися, що з тим усе гаразд, адже останніми днями Луїсові довелося пройти через справжнє пекло.
Коли він побачив клубища диму, що застеляли дорогу, то подумав, що Віктор Паскоу підклав ще один подаруночок до таємничих дверей між щоденним буттям і силами потойбічного зла, які привідкрив своєю смертю. Та це було безглуздо, і будинок Луїса був тому доказом. Білосніжний, спокійний, він ніжився в променях ранкового сонця — такий собі елегантний зразок новоанглійської архітектури.
Люди звідусіль бігли до гаража старого, в той час як Стів заїхав на під’їзну доріжку Луїса і припаркував там свій мотоцикл. Один чоловік кинувся до ґанку старого та вже підбігав до вхідних дверей, як раптом відступив назад. Це було правильне рішення: вже за мить шиба в дверях розлетілася на друзки, і струмінь полум’я вирвався назовні через отвір. Якби цей дурень таки відчинив двері, то підсмажився б на вогні, наче лобстер.
Щойно Стів зліз з мотоцикла, як миттєво забув про Луїса. Його заворожила вічна таїна вогню. Навколо будинку зібралося з півдюжини людей, і, якщо не брати до уваги того «героя», який розтягнувся на галявині Крендалів, вони всі трималися на безпечній відстані. Розбиті шибки затанцювали в повітрі. «Герой» скочив на ноги та забігав моріжком, ухиляючись від них. З утробним виттям пожежа охопила ґанок довгими вогнистими лапами. Біла фарба на стінах здіймалася бульбашками. Стів бачив, як одне з плетених крісел почало куритися, а потім і зовсім потонуло у полум’ї.
А понад тріском і шкварчанням линув божевільний крок «героя», сповнений абсурдного оптимізму:
— Ми втратимо дім! Втратимо! Якщо Джад там, усередині, то він зовсім одурів! Кіко ото разів казав йому про ту діжку з креозотом!
Стів було відкрив рота, щоб запитати, чи викликали пожежників, та якраз тоді почув віддалене виття сирен. Багатьох сирен. Пожежників-то викликали, от тільки той чолов’яга мав рацію: будинок уже не врятувати. Полум’я рвалося назовні через півдюжини розбитих вікон, і весь фасад будівлі перетворився у напівпрозору вогняну мембрану під зеленою черепицею.
Він обернувся назад і згадав про Луїса — якби ж Луїс був тут, то чи не стояв би він з рештою людей біля будинку навпроти?
Раптом Стів щось помітив краєчком ока.
Поза Луїсовим будинком простягалося поле, яке переходило в довгий, пологий схил пагорба. Тимофіївка цього травня була високою, та Стів все одно міг розгледіти стежинку, рослинність на якій була охайно підстрижена, наче на полі для гольфу. Стежка звивалася полем і схилом і вела до зеленого густого лісу, що простягався аж до небокраю. Там, де ніжна зелень трави зустрічалася з терпкою зеленню лісу, Стів запримітив рух — якусь сліпучо-білу пляму. Ця пляма миттєво зникла з поля зору, та на якусь мить Стіву здалося, що він побачив чоловіка, який несе білий згорток.
Кілька хвилин він нерішуче постояв біля Луїсового будинку, переступаючи з ноги на ногу.