Так. Йому було страшно. До всирачки страшно, і він сам не розумів чому. Але була якась… якась

(принадність)

так, якась принадність у цьому всьому. Щось невимовно принадне таїла в собі та стежина, що веде на пагорб і далі в ліси — вона ж обов’язково має кудись вести, правда? Звісно ж. Усі стежини завжди кудись приводять.

Луїс. Не забувай про Луїса, бовдуре! Саме Луїса ти приїхав провідати, пам’ятаєш? Ти не вибрався до Ладлоу досліджувати бісові ліси.

— Що там, Ренді? — горланив хтось. Його голос, досі пронизливий і все ще сповнений того незбагненного оптимізму, лунав понад людським гамором.

Відповідь Ренді майже повністю потонула у витті пожежних сирен.

— Мертвий кіт.

— Згорілий?

— Та наче ні, — відповів Ренді. — Просто мертвий.

Свідомість Стіва невблаганно поверталася до того, що він побачив (або думав, що побачив). Розмова по той бік вулиці була якось пов’язана з цим, якось пов’язана з тією сліпуче-білою плямою. Плямою, яка точно була Луїсом Крідом.

Тоді Стів рушив уперед звивистою стежкою, лишаючи пожежу позаду. Він добряче спітнів, поки добіг до лісу, де затінок дерев подарував йому блаженну прохолоду. Ліс повнився п’янкими пахощами сосни та ялини, живиці та кори.

Вступивши у лісові володіння, Стів, сам не знаючи чому, кинувся бігти. Він не розумів, чому його серце так калатає у грудях. Нерівне дихання зі свистом виривалося з легень. Він готовий був і далі бігти вниз схилом — стежина була охайною і зручною, — як натрапив на чудернацьку арку, яка вінчала вхід на «Кладвишче домажніх тварин». Гострий, пекучий біль пронизував його правий бік, якраз навпроти ліктя.

Краєм ока він бачив концентричні кола могил — розчавлені бляшанки, уламки дощок і кам’яні брили. Однак вдивлявся він у точку по той бік затишної галявини. Він дивився на Луїса, який впевнено ліз на бурелом і, здавалося, безстрашно кидав виклик земному тяжінню. Крок за кроком, Луїс піднімався по схилу бурелому та навіть не дивився вниз — наче загіпнотизований або сновида. Стів розгледів, що в руках Луїс тримав великий білий згорток. З такої відстані помилитися було неможливо — у простирадло загорнуто тіло. З-під білого савану виднілася нога, взута у чорний черевик на низькому підборі. І Стів збагнув — ще й так чітко, що його ледь не знудило, — що Луїс ніс тіло Рейчел.

Луїсове волосся побіліло.

— Луїсе! — гукнув Стів.

Чоловік ні на мить не завагався, не спинився. Він досяг вершини бурелому і вже почав було спускалися на той бік.

«Він впаде, — розгублено подумав Стів. — Він і так грьобаний щасливчик, що видерся туди, та зараз він впаде, і якщо поламає тільки ноги, то…»

Але Луїс не впав. Він спустився по той бік бурелому, на мить зник з поля зору Стіва та знову виринув на стежці в глушині.

— Луїсе! — знову заволав Стів.

Цього разу той спинився і озирнувся.