— Те, що вона сказала, дуже налякало Дорі, — врешті заговорив Ґолдман. — Спершу Еллі щось довго бурмотіла, а потім почала плакати так гучно, що ми розчули… Дорі ледь не… Ну, ти розумієш?

— Що вона сказала?

— Вона сказала, що Оз, Великий і Грізний, вбив її маму. Тільки вона це сказала не так… Вона сказала: «Оз, Вевикий і Гвізний», як казала наша інша дочка. Зельда. Луїсе, повір, я б краще запитав це у Рейчел, та як багато ви з нею розповідали Ейлін про Зельду та її смерть?

Луїс заплющив очі. Світ м’яко вислизав у нього з-під ніг, і голос Ґолдмана, здавалося, долинав з якогось густого туману.

Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, — але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе.

— Луїсе, ти ще тут?

— З нею все буде гаразд? — запитав Луїс якимось чужим для самого себе голосом. — З Еллі все буде гаразд? Які прогнози дає лікар?

— Запізнілий шок від похорону, — повідомив Ґолдман. — Приходив мій лікар, Летроп. Хороша людина. Сказав, що в Еллі була гарячка, і коли вона прокинеться сьогодні, то може навіть не пам’ятати всього. Та я гадаю, що Рейчел краще повернутися додому. Луїсе, мені страшно. Гадаю, що ти також мав би приїхати з нею.

Луїс промовчав. «Недремне око Господнє помічає навіть горобців», — писав у своїй Біблії король Яків[164]. Та Луїс був куди дрібнішим створінням, і його очі пильно вдивляються в брудні сліди на підлозі.

— Луїсе, Ґейдж мертвий, — вів далі Ґолдман. — Знаю, як складно вам зараз це осягнути — тобі й Рейчел, — та у вас же іще є дочка. А вона — жива, і дуже вас потребує.

Так, я розумію це. Ти можеш бути дурним старим пердуном, Ірвіне, та, мабуть, те жахіття, яке спіткало твоїх доньок квітневого дня у 1965-му, чогось тебе все ж таки навчило. Я потрібен їй, та не можу приїхати, бо боюся — як же я боюся, — що на моїх руках кров її мами.

Луїс роздивлявся свої руки та звернув увагу на бруд під нігтями, так схожий на бруд, який лишили маленькі ніжки на кухонній підлозі.

— Так, — мовив він. — Я розумію. Ми спробуємо приїхати якомога швидше, Ірвіне. Можливо, навіть сьогодні ввечері. Дякую.

— Ми зробили все, що могли, — запевнив Ґолдман. — Та, певно, ми вже застарі. Можливо, Луїсе, ми завжди були надто старими.

— А вона щось іще казала?

Відповідь Ґолдмана гупнула об його серце, як похоронний дзвін.

— Вона багато чого казала, та зрозумів я лише одне: «Паксоу каже, що вже надто пізно».

Луїс поклав слухавку і, немов у дурмані, посунув на кухню — чи то далі готувати сніданок, чи то щоб прибрати все. На півдорозі до кухні хвиля слабкості накрила його з головою, світ ураз посірів, Луїс сповз на підлогу й обмер — саме «обмер», бо на якусь мить здалося, що це вже смерть, що це вже назавжди. Він падав усе нижче й нижче в туманні глибини; йому здавалося, що він раз чи два виконав мертву петлю, глибоко пірнув і вийшов у напівпетлю Іммельмана[165]. А потім упав на хворе коліно, і пекельний біль пронизав його, розриваючи свідомість на шмаття, обертаючись криком агонії, — і опритомнів. Якусь мить Луїс міг лише лежати, скрутившись, і вмиватися гарячими слізьми.

Врешті, він зіп’явся на ноги та стояв, похитуючись. Але його свідомість була ясною, як ніколи. Потрібно було щось робити, але що?

Понад усе на світі йому хотілося зараз втекти — це бажання ніколи не зринало в ньому настільки яскраво. У кишені лежать ключі від машини. Це заспокоює. Він сяде за кермо «Цівіка» і поїде в Чикаго. Забере Еллі, й вони поїдуть далі. Звісно, Ґолдмани здогадаються, що трапилося щось лихе, щось зле та непоправне, але він усе одно забере її… Викраде, якщо доведеться.