Рейчел повільно перевалювалася з однієї ноги на іншу, гадаючи, що робити далі. Найгіршим з усього було те, що здавалося, ніби хтось керує усім цим, що хтось хоче, аби вона була зараз тут і…

І тут вона почула тихий, сповнений болю стогін, що долинав згори. Це був Джадів голос, безсумнівно Джадів. Він упав у ванній, чи, можливо, перечепився через щось і зламав ногу, чи вивихнув стегно — у старих такі крихкі кістки, і про що, заради всіх святих, ти думаєш, дівчиську, стоячи тут і переминаючись з ноги на ногу, коли б ти мала бігти туди; на Черчі ж була кров… кров; Джад поранений, а ти просто стоїш тут? Що з тобою не так?

— Джаде?

Знову пролунав стогін, і Рейчел бігом кинулася нагору.

Раніше вона ніколи не бувала на другому поверсі. Оскільки тут було тільки одне західне вікно, яке виходило на річку, скрізь було все ще темно. Широкий коридор вів від сходового просвіту до задньої частини будинку, поручні з вишневого дерева виблискували з м’якою елегантністю. На стіні висіла фотографія афінського акрополя, і

(це Зельда після усіх цих років вона прийшла по тебе і тепер настав її час відкрий двері вона стоятиме там зі своєю згорбленою вигнутою спиною смердітиме сечею та смертю це Зельда це її час вона нарешті спіймала тебе)

знову пролунав стогін, тепер тихіший, за другими дверима праворуч.

Рейчел пішла туди, її п’яти ляпали по підлозі. Їй здавалося, що вона проходила крізь якесь викривлення… Не часу чи простору, а розміру. Вона зменшувалась. Фото акрополя висіло все вище і вище, скоро гранчаста скляна ручка дверей буде на рівні її очей. Руки Рейчел потягнулися вперед… але перш ніж вони торкнулися клямки, двері різко відчинилися.

Там стояла Зельда.

Вона була згорблена та скрючена, тіло її було так жорстоко спотворено, що вона стала справжнім карликом, трохи більше двох футів зросту; а ще на Зельді був костюмчик, у якому вони поховали Ґейджа. Але це була Зельда, безсумнівно, очі її палали божевільною радістю, її обличчя залив багрянець; це була Зельда, вона кричала:

— Я нарешті прийшла по тебе, Рейчел, і я збираюся викривити твою спину, так само як викривилась моя, і ти ніколи більше не встанеш з ліжка ніколи не встанеш з ліжка НІКОЛИ НЕ ВСТАНЕШ З ЛІЖКА…

Черч сів на її плече, і обличчя Зельди попливло та змінилося. Тоді Рейчел відчула, як безкінечний жах швидко проникає їй під шкіру. Насправді це була зовсім не Зельда. Як вона могла припуститися такої дурної помилки? Це був Ґейдж. Його обличчя було не чорним, а брудним, заляпаним кров’ю. Він весь розбух, так, неначе після жахної катастрофи його зібрали докупи чиїсь грубі неуважні пальці.

Вона вигукувала його ім’я і простягала руки до сина. Малюк побіг до неї, обійняв маму, постійно тримаючи одну руку за спиною, так, ніби ховав там букет польових квітів.

— Я приніс тобі дещо, мамусю! — закричав він. — Я приніс тобі дещо, мамусю! Я приніс тобі дещо! Я приніс тобі дещо!