— Крапка.

Вона глянула на себе й легенько взялася руками за руків’я ножа.

(ні о ні як боляче надто боляче)

Вона спробувала встати й не змогла, а тоді підтягла себе до маминого стільця. На неї наринули запаморочення й нудота. Вона ясно відчувала в горлі плівку духмяної крові. Ядучий задушливий дим уже проникав усередину через вікна. Полум’я дісталося сусіднього будинку; уже зараз іскри мали легенько опускатися на дах, який так жорстоко побило каменями тисячу років тому.

Керрі вийшла через задні двері, прохиталася через подвір’я й передихнула

(де моя мама)

притулившись до дерева. Вона щось мала зробити. Щось таке, що стосувалося

(придорожень та їхніх стоянок)

Ангела з Мечем. Полум’яним Мечем.

Нічого страшного. Вона згадає пізніше.

Вона задніми подвір’ями пішла навпростець до Вілов-стріт, а там видерлася насипом на трасу 6.

Було 01 : 15.

Коли Крістіна Гарґенсен і Біллі Нолан повернулися до «Кавалера», було 23 : 20. Вони піднялися задніми сходами, пройшли коридором, і ледве вона встигла ввімкнути світло, як він уже рвонув її блузку.

— Заради Бога, дай мені розстебнути…

— До біса це.

Він раптом зірвав її, сіпнувши ззаду. Тканина роздерлася з різким тріском. Один ґудзик відлетів і тепер блищав з голої дерев’яної підлоги. До них неясно долинала музика барного піаніно, і будівля злегка вібрувала від незграбних танців завзятих фермерів, і водіїв, і мельників, і офіціанток, і перукарок, і пацанів та їхніх міських подружок із Вестовера й Льюїстона.

— Чуєш…

— Тихо.

Він дав їй такого ляпаса, що голова закинулася назад. Вона обпекла його спокійним, убивчим поглядом.

— Це кінець, Біллі. — Вона відступила назад. Її груди переповнювали станик, у пласкому животі пульсувало, довгі ноги в джинсах звужувалися донизу; але вона відступила до ліжка. — Усе скінчено.