Її місячні затримувалися. Майже на тиждень. А раніше завжди приходили регулярно, як газета.

Програвач клацнув, змінюючи платівку, а тоді встановив наступну. У раптовій короткій тиші вона відчула, як щось у ній поворухнулося. Можливо, всього лиш душа.

Було п’ятнадцять на десяту.

Біллі під’їхав до дальшого краю стоянки й став так, щоб передок машини був націлений на асфальтований виїзд на трасу. Кріста хотіла була вийти, але він сіпнув її назад. Його очі світилися в темряві, як звірячі.

— Що? — спитала вона сердито й знервовано.

— Вони оголосять Короля й Королеву через гучномовці, — сказав він. — Тоді один з гуртів заграє шкільний гімн. Це значитиме, що вони сидять на своїх тронах, просто на мішенях.

— Я все це знаю. Відпусти. Мені боляче.

Він ще сильніше стис її руку й відчув, як хруснули кісточки зап’ястя. Це принесло йому зловтішну насолоду. Та вона не закричала. Завзята дівка.

— Слухай сюди. Я хочу, щоб ти знала, у що лізеш. Смикни мотузку, коли гратиме гімн. Смикай сильно. Вона там трохи провисла між блоками, але не дуже. Коли потягнеш і відчуєш, що відра полетіли, біжи. Не стобвич там, щоб послухати крики чи щось таке. Це тобі не розіграш у дитсадку, а злочинне діяння, доганяєш? За це не штрафують. За це тебе запхнуть до в’язниці й викинуть ключа в болото.

Як на нього, це була довжелезна промова.

Вона тільки зиркала на нього очима, повними зухвалої люті.

— Врубилася?

— Так.

— Добре. Коли відра перекинуться, я побіжу. Добіжу до машини й поїду геть. Якщо встигнеш, можеш поїхати зі мною. Якщо ні, я тебе кину. Якщо я тебе кину й ти мене продаси, я тебе вб’ю. Віриш мені?

— Так. Забери свою всрану руку.

Він забрав. Тінь мимовільної усмішки пробігла його обличчям.

— Окей. Усе буде добре.

Вони вибралися з машини.

Була майже дев’ята тридцять п’ять.

Вік Муні, Президент випускного класу, бадьоро гукав у мікрофон: