Вийми його.

(яку гидку музику там грають)

Вийми

(дівчата показують спіднє просякнуте потом просякнуте кров’ю)

його.

Шварцвальдський годинник із зозулею почав вибивати десяту і

(розітнути їй нутро щоб на підлогу посипалося)

коли око твоє спокушає тебе, вийми його.

Вона впоралася з сукнею, але не хотіла дивитися телевізор, сидіти над книжками чи телефонувати Ненсі. Робити було нічого, крім хіба що сидіти на канапі перед чорнотою за кухонним вікном і відчувати якийсь безіменний різновид страху, який наростав у ній, наче немовля, що наближається до свого страшного терміну.

Вона почала бездумно масажувати затерплі й холодні руки. Було двадцять хвилин по десятій, і причин для передчуття прийдешнього кінця світу зовсім, ну зовсім не було.

Цього разу стосики паперу були вищі, але все одно приблизно однакові з вигляду, і їх перераховували тричі, аби вже точно впевнитися. Тоді Вік Муні знов підійшов до мікрофона. Він помовчав хвилинку, смакуючи колючу напругу в залі, а тоді просто оголосив:

— Перемогли Томмі й Керрі. З перевагою в один голос.

Коротка мертва тиша. А тоді оплески знову заповнили залу, хоч деякі з них і мали певні сатиричні нотки. Керрі злякано і здушено втягнула повітря, а Томмі знову відчув (лиш на секунду) те дивне запаморочення

(керрі керрі керрі керрі)

яке ніби заглушило в голові всі думки, крім імені й образу дівчини, з якою він був. На одну пливку секунду він буквально злякався до гикавки.

Щось дзенькнуло на підлогу, і в ту саму мить свічка, що стояла між ними, згасла.

Тоді «Джозі й місячні промінці» заграли урочистий марш у рок-обробці, а коло їхнього столика з’явилися помічники (вони наче з-під землі вискочили; усе це детально репетирувалося під керівництвом міс Ґір, котра, якщо вірити чуткам, поїдала повільних і незграбних помічників на обід), Томмі в руку всунули загорнутий в алюмінієву фольгу скіпетр, Керрі на плечі накинули мантію з коміром із густючого собачого хутра, і хлопець із дівчиною в білих піджаках повели їх центральним проходом. Гурт надривався. Публіка аплодувала. Міс Ґір, схоже, була задоволена відновленням порядку. Томмі Росс приголомшено усміхався.

Їх підвели до сходів на авансцену, до тронів, і всадовили на них. Оплески наростали. Сарказму в них уже не стало — тепер вони звучали лунко і щиро, навіть трохи лячно. Керрі була рада присісти. Усе це було зашвидко. Ноги під нею тремтіли, і раптом її груди

(грішніторби)

здалися їй жахливо оголеними, навіть у порівняно високому вирізі її сукні. Звук оплесків трохи дурманив і мало не п’янив. Почасти їй навіть здавалося, що все це — просто сон, від якого вона прокинеться зі змішаним почуттям втрати й полегшення.