Він нахилився вперед.

— Я не смикатиму її замість тебе, кицю. Відра стоятимуть собі, поки пекло не замерзне.

«Червоне й біле з гордістю ми носимо-о-о-о-о…»

З її губ злетів придушений напівкрик. Вона нахилилась і рвучко сіпнула мотузку обома руками. Та трохи потяглася без опору, і Кріста подумала, що Біллі весь цей час її дурив, що мотузка геть ні до чого не прив’язана. А тоді вона напнулася, на мить застигла й шорстко пройшла крізь її долоні, пропікши на долоні тоненьку смужку.

— Я… — почала вона.

Музика всередині розсипалася на недоладні звуки й урвалася. Безладний хор голосів якусь мить ще виводив слова, не помітивши цього, а тоді теж затих. Запала коротка тиша, після якої хтось закричав. Знову тиша.

Вони дивилися одне на одного в темряві, заклякнувши від скоєного, чого вони нізащо б не змогли передбачити, коли все обдумували. Її дихання ледь не крижаніло в горлі.

А тоді зсередини почувся сміх.

Була десята двадцять п’ять, і відчуття дедалі гіршало. Сью стояла перед газовою плиткою на одній нозі й чекала, доки молоко запарує, щоб укинути в нього какао. Двічі вона рушала була нагору, щоб одягти нічну сорочку, і двічі зупинялася, бо її без жодної причини притягувало до себе вікно на кухні, що виходило на Цегельний пагорб і виїзд на трасу 6, яка вела до містечка.

Тепер, коли сирена, розміщена на даху ратуші на Мейн-стріт, почала верещати в ніч, загасаючи й наростаючи в панічному циклі виття, вона навіть не одразу обернулася до вікна, а спершу вимкнула газ під молоком, щоб воно не підгоріло.

Сирена на ратуші вмикалася щодня опівдні й тільки тоді — за винятком збору добровільної пожежної бригади під час сезону лісових пожеж у серпні й вересні. Вона призначалася виключно для серйозного лиха, і її крик лунав у порожньому будинку страхітливо й потойбічно.

Вона рушила до вікна, але повільно. Вищання сирени наростало й опадало, наростало й опадало. Десь почали дудніти клаксони, ніби вітаючи весільний кортеж. Вона бачила своє зображення в темній шибці — розтулені губи, розширені очі, — доки його не приховала сконденсована волога її дихання.

До неї прийшов напівзабутий спогад. У початковій школі в них були навчання з цивільної оборони. Коли вчитель плескав у долоні й казав: «Звучить міська сирена», — треба було залізти під парту, закрити голову руками й чекати або сигналу, що все добре, або того, що ворожі ракети зітруть тебе на порох. Тепер у її думках чітко проступили ці важкі слова

(звучить міська сирена)

як листочки рослини на білому аркуші гербарію.

Далеко внизу, десь ізліва, з боку шкільної стоянки — кільце натрієвих ліхтарів по периметру робило її певною прикметою, хоч самої школи в темряві видно не було, — спалахнуло так, наче сам Бог викресав там іскру.

(це ж там цистерни з пальним)

Іскра повагалась, а тоді розцвіла жовтогарячим. Тепер уже стало видно і школу, і те, що вона горить.

Вона вже підбігала до шафи по куртку, коли перший глухий, ревучий вибух струснув підлогу під її ногами й зацокав материною порцеляною в шафках.

Уривок із «Ми вижили на Чорному Випускному» авторства Норми Вотсон (опубліковано в серпневому випуску Reader’s Digest за 1980 рік у рубриці «Трагедії з реального життя»):