— Цей запис вийшов… що?.. п’ятдесят років тому? — здивувалася вона. — І правда… Але ти ніколи не казав, що так любиш музику. — І вона пішла вздовж стіни, проводячи рукою по моїх платівках та оглядаючи кожну. — Існує так багато всього, чого я про тебе не знаю, але хотіла б.

— Я знаю, про що ти, — промовив я. — Я відчуваю, що ми в чомусь дуже добре знаємо одне одного, а в чомусь поводимося так, наче щойно познайомились.

— Нас виправдовує те, що ми були дуже зайняті, намагаючись не загинути та врятувати всіх отих імбрин і все таке. Але тепер ми маємо час.

«Ми маємо час». Щойно я почув ці слова, як десь глибоко в моїй душі з’явилося гостре передчуття фантастичної перспективи.

— Програй мені одну, — попросила Емма, кивнувши на стіну. — Яку завгодно з твоїх улюблених.

— Не знаю навіть, яку вибрати, — відказав я. — Їх так багато.

— Я хочу з тобою потанцювати. Вибери якусь, підхожу для танцю.

Вона усміхнулася та пішла назад, у мій бік, продовжуючи оглядати мої колекції. Я подумав якусь мить та знайшов «Повню перед осіннім рівноденням» Ніла Янґа, дістав платівку з конверта, поклав її на програвач та обережно опустив голку в проміжок між третьою та четвертою піснями. Почулося приємне потріскування, а потім, зажурлива та щемливо-солодка, пішла титульна фонограма, що дала назву всьому альбому. Я сподівався, що Емма долучиться до мене посередині кімнати, де я вже розчистив трохи місця для нашого танцю, аж тут раптом вона наткнулася поглядом на мою стіну з карт. Вони там були просто нашаровані одна на одній — карти світу, карти міст, карти метро, трискладкові карти, вирвані зі старих журналів «Нешенл Джіоґрефік».

— Це дивовижно, Джейкобе.

— Я мав звичку багато часу проводити, уявляючи себе деінде, — пояснив я.

— Я теж.

Вона наблизилася до мого ліжка, що впиралося в стіну з картами, та стала на ковдру, щоби краще ті карти роздивитись.

— Інколи я згадую, що тобі лише шістнадцять, — промовила вона. — Насправді шістнадцять. І це мені не вкладається в голову.

Вона повернулася та глянула на мене згори здивовано.

— Що змусило тебе так сказати? — запитав я.

— Не знаю. Просто це дивно. Ти не виглядаєш на шістнадцять.

— І ти не виглядаєш на дев’яносто вісім.

— Мені лише вісімдесят вісім.

— О, так. Ти насправді виглядаєш на вісімдесят вісім.

Її мила голівка затряслася від сміху. А потім Емма знову перевела погляд на стіну.