— Ми існуємо поза часом, і якщо я щось побачив, доглядаючи тебе, то це жодним чином не порушувало твого особистого простору. Ці подробиці посіли місце в історії твоєї хвороби. Мушу зізнатися, на тебе вві сні приємно дивитися. Ти дуже гарна, Кларіс.

— Зовнішність — справа випадку, докторе Лектер.

— Якби цю гожість треба було заслужити, ти все одно була би вродливою.

— Дяки.

— Не кажи «дяки».

Мікроскопічного повороту голови стало достатньо, аби висловити невдоволення, — з таким самим успіхом він міг би жбурнути бокал у вогонь.

— Я кажу, що думаю, — відповіла Старлінг. — Вам би радше було до смаку, якби я сказала щось на кшталт «Рада, що вам подобається мій вигляд». Більш вишукане формулювання, але в обох випадках — правда.

Вона піднесла бокал до своїх чесних очей кольору прерій, нічого не приховуючи.

Цієї миті доктор Лектер усвідомив, що, попри всі свої знання й втручання, він ніколи не зможе цілком передбачити Старлінг чи заволодіти нею. Він міг вигодовувати гусінь, шепотіти до неї крізь хризаліду, але те, що вийде з кокона, підкоряється власній природі, перебуває поза його впливом. Він замислився, чи не сховала вона на стегні під сукнею пістолет.

Тоді Кларіс усміхнулася до нього, у смарагдах заграло світло від багаття, і монстр забувся, споглядаючи результати своєї винахідливості й гарного смаку.

— Кларіс, вечеря апелює до смаку та запаху, найстаріших, найближчих до мозкового центру відчуттів. Здатність розрізняти запахи й смаки живе в тій частині мозку, що не знає жалю, жалю не місце за моїм столом. Водночас у склепінні кори головного мозку виграють церемонії, о`брази та розмови за їжею, наче фрески з чудесами, що виринають під церковною стелею. Інколи ця вистава захоплює більше, ніж театральна, — він наблизив до неї обличчя, наче намагався щось прочитати в її очах. — Кларіс, я хочу, аби ти усвідомила, які скарби ти принесеш на цю вечерю і яка тобі випала нагорода. Кларіс, чи роздивлялася ти останнім часом своє відображення у дзеркалі? Певно, що ні. Сумніваюся, що ти взагалі колись це робила. Вийди в коридор, стань перед тим великим трюмо.

Доктор Лектер узяв із камінної полички великий підсвічник.

Високе свічадо виявилося антикваріатом вісімнадцятого століття й у гарному стані, хіба що трохи затуманене й з легкою павутинкою тріщин по кутках. Колись воно стояло у французькому замку Во-ле-Віконт, і хтозна, що воно бачило.

— Поглянь, Кларіс. Смаковитий образ у дзеркалі — це ти. Цього вечора ти спостерігатимеш за собою наче з відстані. Побачиш, як справедливість візьме гору, і говоритимеш правду. Тобі ніколи не бракувало мужності казати те, що було на думці, проте тебе обмежували соціальні рамки. Нагадаю ще раз: жалю не місце за цим столом. Якщо прозвучать ремарки, які на часі видаватимуться неприємними, то в контексті ти зрозумієш, що їх слід сприймати як дотеп або не в міру смішний жарт. Коли щось сказане виявиться болючою правдою, то пам’ятай, що ця правда швидкоплинна й незабаром усе зміниться.

Доктор Лектер зробив ковток «ліле».

— Як відчуєш, що всередині розквітає біль, не забудь, що скоро за ним прийде полегшення. Ти мене зрозуміла?

— Ні, докторе Лектер, але запам’ятала, що ви сказали. До біса цю маячню про самовдосконалення. Я просто хочу насолодитися вечерею.

— Це я тобі обіцяю.

Лектер усміхнувся — більшість людей ця усмішка злякала б.

Вони вже відвели очі від образу Старлінг у каламутному дзеркалі; дивились одне на одного крізь вогні тонких свічок на канделябрі, а дзеркало дивилося на них.