Барні не так налякала велика пушка в руці Мепп, як інший пістолет, що лежав перед нею на серветці. То був «кольт-вудсман» 22-го калібру з пластиковою пляшечкою, яку почепили на дуло як глушник. Стілець під Барні застогнав.

— Не стріляйте, якщо раптом зламаються ніжки, тут нічого не поробиш, — сказав він.

— Що тобі відомо про Кларіс Старлінг?

— Нічого.

Мепп узяла пістолет меншого калібру.

— Я з тобою, бляха, не жартую, Барні. Щойно побачу, що ти брешеш, медбратику, і на стілець виваляться твої кишки. Віриш мені?

— Так.

Барні знав, що це правда.

— Питаю ще раз — чи не знаєш ти чого такого, що допомогло б мені знайти Кларіс Старлінг? На пошті сказали, що твою кореспонденцію цілий місяць пересилали в маєток Мейсона Верджера. Якого хріна, Барні?

— Я там працював. Доглядав Мейсона Верджера, він розпитував мене про Лектера. Мені там не сподобалось, і я звільнився. Мейсон той ще покидьок.

— Старлінг зникла.

— Знаю.

— Може, її забрав доктор Лектер, може, вбили свині. Якби він забрав її, то що б він із нею зробив?

— Скажу вам по правді — не знаю. Я би допоміг Старлінг, якби мав змогу. Чому б і ні? Вона навіть мені подобалася, хотіла зняти з мене судимість. Подивіться в її звітах, нотатках чи…

— Уже дивилася. Барні, я хочу, аби ти дещо зрозумів. Це разова пропозиція. Якщо тобі щось відоме, то краще кажи зараз. Якщо коли-небудь, будь-коли, я дізнаюся, що ти приховав від мене якусь корисну інформацію, то я повернуся сюди, і оцей пістолет буде останнім, що ти побачиш у житті. Я пристрелю твою жирну огидну сраку. Віриш мені?

— Так.

— То ти щось знаєш?

— Ні.

Такої довгої мовчанки він не пригадував.

— Сиди й не рухайся, доки я не піду.