Ріццолі не оминула увагою це «ми». Допитливо глянула на Мору. Почула кроки й обернулася до Деніела, який саме ніс бокали з-під вина із зали до кухні.

— Добривечір, детективе! — гукнув він.

Ріццолі здивовано кліпнула.

— Отець Брофі.

Він продовжив свій шлях до кухні, а детектив повернулася до Мори. Хоча вона нічого не сказала, було зрозуміло, що саме вона подумала. Те ж саме, що спало на думку тій парафіянці. «Так, має поганий вигляд, але нічого не було. Нічого, окрім вечері й розмови. Якого біса ти на мене так дивишся?»

— Ну… — промовила Ріццолі, чимало всього вмістивши в одне це слово.

Вони почули дзенькіт порцеляни й срібла — Деніел завантажував посудомийну машину. Священик почувається як удома на її кухні.

— Я б хотіла поговорити наодинці, якщо можна, — сказала детектив.

— Це обов’язково? Отець Брофі — мій друг.

— Це й так буде непроста розмова, док.

— Я не можу просто вигнати його звідси. — Мора замовкла, почувши з кухні кроки Деніела.

— Мені все одно треба йти, — сказав він, глянувши на кейс Ріццолі. — Вам вочевидь треба обговорити справи.

— Саме так, — погодилася Ріццолі.

Священик усміхнувся Морі.

— Дякую за вечерю.

— Чекай. Деніеле. — Вона вийшла на ґанок разом із ним, зачинила за собою двері. — Ти не повинен отак іти.

— Вона хоче поговорити з тобою наодинці.

— Мені так прикро.

— Чому? Це був чудовий вечір.

— У мене таке відчуття, наче тебе виганяють з мого дому.