— А як подруга?
— У тому-то й річ. Я думала, що ми з нею
— Вона тут не винна. Жертву знайшли біля твого дому. Вона, певно, питає себе…
— Що, чи не підозрювана я?
— Або ж чи не мала ти бути жертвою. Ми всі того вечора так і подумали. Що в тому авто була ти. — Деніел дивився на воду. — Ти сказала, що не можеш не думати про ту аутопсію. Що ж, я не можу припинити думати про той вечір, про те, як стояв на вулиці в оточенні патрульних авто й не міг повірити, що це відбувається насправді.
Вони обоє мовчали. Перед ними текла темна ріка, за ними — ріка автомобілів.
Раптом Мора запитала:
— Повечеряєш сьогодні зі мною?
Отець Брофі відповів не відразу, і від його вагань жінка присоромлено зашарілася. Що за безглузде запитання. Вона хотіла забрати свої слова назад, переграти останні шістдесят секунд. Значно краще було б просто попрощатися й піти геть. А вона натомість бовкнула це необдумане запрошення, яке, як вони обоє знали, йому не варто було приймати.
— Вибач, — пробелькотіла вона. — Здається, це не дуже хороша…
— Так, — відповів Деніел. — З радістю.
Вона нарізала томати до салату, рука з ножем трохи тремтіла. На плиті побулькувала каструлька, випромінювала аромати курятини й червоного вина. Проста, знайома страва, яку вона могла готувати, не зазираючи до рецепту, не задумуючись. Із більш складними стравами не впоралася б, бо повністю зосередилася на чоловікові, який зараз наливав у два бокали «Піно Нуар».
Один бокал він поставив на стіл біля неї.
— Я можу ще щось зробити?
— Анічогісінько.
— Може, заправку? Чи помити салат?
— Я тебе запросила не для того, щоб змушувати працювати. Просто подумала, що тут буде зручніше, ніж в ресторані, там забагато людей.
— Ти, певно, втомилася постійно бути на людях, — мовив він.
— Я більше турбувалася за тебе.
— Навіть священики їдять у ресторанах, Моро.