— А чому ти — священик?

Тепер настала черга Деніела бути збентеженим. Він замислився, завмер поруч із нею; тінь верби трохи приглушила блакить його очей.

— Я так давно зробив цей вибір, — мовив він. — Більше про нього й не думаю. І не ставлю під сумнів.

— Ти мусив мати віру.

— Я досі вірю.

— І цього достатньо?

— А ти справді думаєш, що потрібна тільки віра?

— Ні, звісно ж, ні.

Мора розвернулася й рушила з місця стежиною, поцяткованою сонцем і тінню. Боялася зустріти його погляд, боялася, що він забагато побачить у неї в очах.

— Іноді добре віч-на-віч зустрітися зі своєю смертністю, — сказав священик. — Це змушує переосмислити життя.

— Я цього не хочу.

— Чому?

— У мене не дуже добре із самоаналізом. Заняття з філософії мене бісили — стільки запитань без відповідей. А от фізику та хімію я розуміла. Вони мене втішали, бо навчали впорядкованих принципів, які можна відтворити. — Вона замовкла, провела поглядом молоду жінку на роликових ковзанах, яка штовхала перед собою немовля у візочку. — Не люблю те, чого не можна пояснити.

— Так, знаю. Ти завжди прагнеш розв’язувати рівняння. Тому тобі так важко впоратися з убивством цієї жінки.

— Це питання без відповіді. Саме те, що я ненавиджу.

Мора сіла на дерев’яну лаву, за якою розгортався річковий краєвид. Денне світло поступово згасало, збиралися тіні, у яких вода здавалася чорною. Отець Брофі сів поряд із нею, і хоч вони не торкалися один одного, вона так ясно усвідомлювала його близьку присутність, що майже відчувала голою рукою жар його тіла.

— Детектив Ріццолі нічого про справу не розповідала?

— Не те, щоб вона тримала мене в курсі справ.

— А ти на це сподівалася?

— Ні, як коп вона не стала б цього робити.