“Адже сам ти садист. Навіщо тобі ці експерименти? Довести Валерії, що жінка повинна бути жінкою, як природа придумала? Ну, припустімо, доведу, хоча навряд. І що далі? А про “далі” ти ні біса не відаєш, боїшся в “далі” зазирати, як страус, голову в пісок сунув: а може, не побачать, мимо пройдуть. А може, не запитають: що це ви, розумний Олександре Павловичу, далі робитимете?.. Може, плюнути? Викинути “портсигар” до сміттєпроводу, Валерії не дзвонити, піти в підпілля, впритул зайнятися наступною прем’єрою… А Наташа? Так, з Наташею — тут ти даремно! Жила собі дівчинка, горя не знала. Нащо втовкмачувати їй в голову дурні ілюзії? У неї свій світ. їй там добре, звично, а що трохи каламбурно — так це минеться. З віком. А не минеться — не твій то клопіт…”

В тім-то й справа, що Олександр точно не знав: його це клопіт чи ні. Три дні тому, наприклад, знав точно — не його, а нині — плаває, відповісти не може. І припинити експеримент не в силі: розбігся, важко зупинитися…

Заспокоював себе:

“Та нічого не станеться, страшного не передбачається, не варто і лякати себе. І взагалі, закінчувати з цим треба, а то ненароком до психіатрички залетиш з яким-небудь мудрим діагнозом на зразок “синдром самобичування”… Жах!.. Ні, брате, робиш — роби, а розмірковувати — цим нехай інші займаються, їм за це гроші платять…”

Наче переконав себе, заспокоїв, а настрій не поліпшився. Як був кислим, так і залишився.

Валерія це відразу помітила:

— Не виспався?

— З чого ти взяла?

— Вигляд похмурий.

— Погода…

Погода не радувала. Зранку сіявся дрібний дощик, небо міцно затягнуто сірими хмарами, лише де-не-де просвічувалися невеликі білі лисинки…

— Може, не поїдемо? — запитала Валерія. — Лісом не походиш, на травичці не полежиш…

Олександр Павлович кинув погляд у дзеркальце: Наташа сиділа позаду — в червоній нейлоновій куртці з капюшоном, у повній дощовій екіпіровці, дивилася благаюче.

Вирішив:

— Не будемо відмовлятися од задуманого. Скоригуємо плани: заїдемо у Загорськ, зайдемо до ризниці, пограємо в туристів, а на зворотному шляху пообідаємо; там по дорозі один ресторанчик є, пам’ятаю.

— Гаразд, умовив, — погодилася Валерія.

Олександр Павлович з подивом відзначив у неї деяку нерішучість, оце: “може, не поїдемо?” Несхоже на Валерію. “Може” — не з її лексикону. Вона, якщо вирішує, то твердо і навіки. А тут — вагання. Може, Наташа тому причиною, дуже просила? Та ні, навряд: якщо вже Валерія щось вважає недоцільним, то проси не проси…

Значить, не вважала.

Олександр Павлович машинально запустив руку до кишені: на місці “портсигар”, неввімкнений. Невже “остаточні явища”? Цілком можливо. Як, до речі, цілком можливо й те, що Валерії однаково: їхати чи не їхати. Сьогодні вихідний. Відпочиває вона зрештою від своєї “залізності” чи ні? Чи так і спить у латах? Може, вона надасть право вирішувати комусь іншому?

І все ж Олександр Павлович сумнівався: не звик він до “нерішучої” Валерії, незнайомий був з такою.