Чисто механічно поліз до кишені: “портсигар” працював. Для кого, цікаво?

Натиснув кнопку — вимкнув.

Валерія перша добігла до нього, обхопила Олександра Павловича, притулилася до нього вологою курткою.

— Сашко, що з тобою, Сашко! Ти цілий? — підняла перелякане обличчя.

Він уперше бачив Валерію такою: туш з вій під очима розмазана, волосся попливло з-під капюшона, приклеїлося до чола, обличчя мокре — чи то від сліз, чи то від дощу. і Наташа не краща: у цієї очі явно заплакані, червоні.

— Я цілий, — сказав Олександр Павлович, — а ось ви чого в такій паніці? Може, ведмедя зустріли?

— Ведмедя… Дурень! — Валерія не вибирала висловів, не соромлячись Наташі. — Ми тебе чекали, зневірилися вже, Наташка хвилюється: де ти? Чи не сталося чого? Я також нервувала. А тут дві тітки мимо йшли, сказали: там аварія, все в друзки, двоє трупів. Ми й побігли… — І тут вона, не соромлячись, ридма заридала, уткнулася обличчям у піджак Олександра Павловича, немов знімала з себе накопичене за цей час напруження, розряджалась.

Виходить, у неї воно було — напруження?

І Наташа поруч носом хлюпала.

Для повноти картини заплакати залишалося ще Олександрові Павловичу. Для тих, що проїжджали, зворушливе видовище: безутішна сім’я ридає над розбитим сімейним щастям марки ВАЗ-21011… Тому Олександр Павлович плаксі пі не став та й забув він давним-давно, як це робиться, хоча, правду кажучи, в горлі якийсь клубок утворився. Зрештою, це можна було і на нерви списати…

— Ну, гаразд, гаразд, — він намагався бути суворим, — припиніть негайно. Навигадували тут: “в друзки”, “трупи”! Тітки, бачте, сказали…

— Так тебе ж не-ма-а, — не вгавала Валерія.

Наташа припинила плакати, стояла поруч, тримаючись за полу піджака Олександра Павловича.

— Все, закінчили! — Олександр Павлович уже починав всерйоз сердитися. — Влаштували концерт… Подумаєш, аварія! — Крило замінити — і все! День роботи на станції. Ось що, дами, я обідати хочу. По машинах…

Двигун працював цілком справно. Олександр Павлович розвернувся в бік Москви і, вже не дуже поспішаючи, повів свої покалічені “Жигулі”.

— До ресторації? — запитав. Хоча, чесно, не до ресторанів йому було. Уявляв, скільки буде клопоту, поки страховку отримаєш, поки знайдеш крило, фару, решітку, бампер — ну, просто острах брав.

— Жодних ресторанів, — твердо сказала Валерія. — Їдемо додому. У мене є курка, я її в духовці засмажу. А Наташка зробить салат.

Валерія обережно, але міцно прикрила своєю долонею руку Олександра Павловича, яка лежала на важелі коробки передач. Сиділа, мовчала. Так і їхали — мовчки.

І лише під’їжджаючи до проспекту Миру, Олександр Павлович з деяким збентеженням згадав: “портсигар” він вимкнув.

Олександр Павлович поїхав від Валерії пізно: було вже за північ. Збирався спати, думав: ну й деньок завтра — ворогові не побажаєш! Зранку треба впіймати Олега, великого автомобільного майстра, домовитися з ним про ремонт: може, самому нічого діставати не доведеться, може, в Олега все і знайдеться: він — людина ощадлива. Потім їхати до Загорська по права, принижуватися в ДАІ, запевняти, що правила дорожнього руху для Олександра Павловича як біблія для віруючого, що все життя, що лишилося, він присвятить дотриманню дистанції.