— Який конфлікт? — здивувалася Валерія.

— З водою в чоботі.

— Я тебе не розумію, Сашко, — роздратовано сказала Валерія. — Конфлікту… — вона підкреслила слово, — не було. Було звичайнісіньке… Наташо, ти зрозуміла?

— Зрозуміла, — Наташа простягла босу ногу між передніми сидіннями, поруч з ручником — щоб гріти її гарячим повітрям з пічки.

— Ось і все, — підвела підсумок Валерія.

Конфлікту не було, подумав Олександр Павлович. Звичайно: для Валерії це не конфлікт. Дрібниця, звичний виховний епізод. Якби Олександр Павлович не ввімкнув “портсигар”, все одно тема була б невичерпна.

Проте “портсигар” ввімкнено…

Тоді звідки роздратованість у голосі Валерії? Згідно з логікою, вона повинна стати лагідною, м’якою — жодної тіні агресивності. А чому, до речі, жодної тіні? Це жіноча риса характеру. Нормальна Валерія, без впливу “портсигара”, через незначні приводи роздратовуватися не стала б, вона, навіть коли сердиться, нізащо голосу не підвищить.

…Олександр Павлович подивився на показник рівня палива: ти ба, червона лампочка засвітилася, так не тільки до Москви — до Абрамцева не дотягнути. Пригадується, десь на виїзді з міста заправна колонка стояла; талони на бензин є, там і заправимося.

— Ніхто й не боявся, — заявила Валерія.

Дощ ущух, і в обложному небі з’явилися блакитні просвіти, в один з них визирнуло сонце, висвітлило мокру траву впродовж шосе, запалило її.

Валерія приспустила скло.

— Де твоя колонка?

— Близько кілометра звідси чи трохи більше.

— Зупини, ми з Наташею пройдемося. Там, напевне, черга: поки ти заправишся, ми до колонки й дійдемо. А то безглуздо: були за містом, а лісом навіть не подихали.

Олександр Павлович виїхав на узбіччя, загальмував. Валерія і Наташа вийшли; обидві в однакових червоних куртках, у червоно-синіх гумових чобітках, обидві тоненькі, — і Олександр Павлович вперше відзначив, що вони схожі. А власне, чого дивуватися: адже не чужі вони.

— До колонки не йдіть, тут гуляйте — лісу вам досхочу.

— Чому не йти?

— Я про цей кілометр навмання сказав. А якщо до колонки кілометрів три? Чи п’ять? Ні, так спокійніше: вийдете через півгодини на дорогу, я й під’їду.

— Умовив, — засміялася Валерія. — Тільки півгодини, не довше…