А він обіцяв Наташі казку.

— Зачекайте! — враз вигукнув Олександр Павлович. — Я зараз! Тільки нікуди не йдіть. Стійте там, де стоїте. Ну поговоріть про що-небудь… Грант, розкажи їй щось.

— Ти куди? — крикнув Грант.

Але Олександр Павлович вже біг коридором, кулею влетів сходами на другий поверх — до своєї гардеробної, відкинув кришку кофра, в якому зберігав будь-який дрібний, що не використовується в роботі, реквізит, розгріб повітряний, чомусь із запахом стайні завал картатих шовкових хусток, вийняв з дна акуратний дерев’яний ящик з ручкою, подібний до тих, в яких геодезисти зберігають свої теодоліти чи кремальєри, і стрімголов кинувся назад, до манежу, навіть не зачинивши гардеробну, відкинув оксамитову завісу форганга, зупинився, важко дихаючи.

Грант і Наташа, як і раніше, стояли посеред манежу, а срібна вертушка, вже підвішена на тросах, пливла на потрібний для польоту висоті над бар’єром і тонка швунгтрапеція вільно гойдалася під нею.

— Чекаєте? Добре…

Він переступив через бар’єр; намагаючись не схибити, поставив ящик точно в центрі манежу, відкрив його, дістав звідти апарат, схожий на звичайний фільмоскоп для дітей, лише не з одним об’єктивом, а вісьмома, причому якимись дивними — вузькими, довгими, подібними на револьверні дула з розтрубами-блендами на кінцях. Швидко прикрутив чотирипелюсткову антенку, гвинтами на ногах-оборах вивів на середину краплю рівня під склом — “загоризонтував” прилад. Розмотав довгий тонкий дріт, приєднав його до розетки на зовнішньому боці бар’єра.

Грант і Наташа мовчали, уважно стежачи за маніпуляціями Олександра Павловича. Нарешті Грант не витримав.

— Що це, Сашко? Новий трюк? — запитав він.

— Не знаю, Гранте, — чесно відповів Олександр Павлович. Він впіймав себе на тому, що хвилюється, наче вперше вийшов на манеж. — Може, буде трюком, а може, й ні… — Він поклав руку на пластмасовий тумблер на матово-чорній підставці приладу. — Увага!.. Наташо, дивись! — і клацнув тумблером.

І безлюдний зал ожив.

Загаласував партер, замаячили, випливли звідкілясь з чорної глибини, стали різкими, контрастними живі людські обличчя, злетіли, мов голуби, оплески, а невидимий оркестр на зовсім порожньому балкончику гримнув дзвінкий туш, і поверх усіх цих яскравих і галасливих людей, переливаючись і виблискуючи, летіла справжня ракета, а під нею, на трапеції — ось це вже і справді уявилося! — напруженою стрункою витяглася тоненька повітряна гімнастка.

І раптом усе враз зникло. Навіть прожектори, які оперізують купол, погасли; тільки горіли аварійні лампи, трохи освітлюючи безлюдний зал глядачів. Ракета-“вертушка” припинила дзижчати — мотор відімкнувся — і пливла по колу за інерцією, гасила швидкість.

З віконця електриків над директорською ложею хтось визирнув і зарепетував на весь цирк:

— Що ви там увімкнули?! У мене запобіжники на щиті вибило… — І вже спокійніше: — Попереджати треба…

Прожектори довкола купола загорілися, моторчик задзижчав, — ракета розпочала набирати швидкість. А зал був порожній, прилад Олександра Павловича “мовчав”.

— Перегорів, — констатував Олександр Павлович.

Він перехилився через бар’ єр, висмикнув вилку з розетки, почав намотувати дріт на пластмасову котушку.

— Ось тобі й відповідь, Гранте, не вийде трюк.

Наташа дивилася на Олександра Павловича, як на чарівника, на всемогутнього мага, хоча, чесно кажучи, сам Олександр Павлович не знав, як слід дивитися на магів і чарівників. Напевне, захоплено і зі страхом? Тоді накладка: страху в погляді Наташі не помічалося.