Дантез не квапився кидати… Він дрижав всім тілом, а холодний піт заливав йому очі. Він уступив місце другому засудженому. Рейтар підійшов до барабана, взяв кості, а потім рознюнився.

— Нііііі… — простогнав він. — Даруйте, люди хороші! Не наказуйте мені!

Слуги схопили його під руки.

— А ну кидай, під три чорти! — крикнув староста. — І нехай змилується над тобою Господь.

Рейтар виривався, упустив кості. Йому втиснули їх до долоні силою. І майже негайно вони випали з тремтячої руки.

Шість, п’ять, два…

Староста, гайдуки і рейтари відступили зі стогоном здивування. Судовий чиновник громко виголосив виник, після чого вигуки здивування одізвалися і в юрбі.

Тепер прийшла черга на Дантеза. Староста з очікуванням поглянув на нього. Мовчання протягалося.

Бертран впав на коліна перед барабаном. Його підтримали, щоб він міг взяти кості. Француз бажав потримати їх в долоні довше, але ж його схопив пароксизм страху, долоня безсило впала, і кості вилетіли на гладку шкіру барабану. Дантез бачив, як вони падали донизу, як неспішно крутилися…

Очки на костях були у вигляді черепів… І кожне з них було його життям! І в кожному заразом таїлася жорстока, біла смерть!

Шість, п’ять…

Останній, незграбно кинутий кубик, відбився від барабану, пролетів над краєм…

Спав на дошки ешафоту, покотився зі стукотом…

І впав до дірки з-під сучка! І зник!

Стогін розчарування вирвався з грудей гайдуків, ката та прислуги. Староста пронизав Дантеза блискавкою погляду.

— Програв, мил’с’дар! Добре, забирайте його!

Слуги потягли Дантеза до шибениці. І власне тоді хтось заступив їм дорогу. То був молодий, темноволосий шляхтич, Марек Собеський.

— Стійте! — владним голосом скомандував він. — Затримайтесь!

— У чому річ, мил’с’дар? — спитав староста. — Він же нехибно програв!

— Ще невідомо, скільки там вийшло на останній кості. Знайдіть її та перевірте!