И все ж таки чудо здійснилося.

— Затримати екзекуцію! — крикнув якийсь голос.

Дантез замигав. Він обернувся і побачив, як на ешафот мов блискавка піднявся низький, товстий шляхтич в оксамитовому жупані, в шапці з пером чаплі. Бертран відразу ж пізнав його. То був Марчін з Нєдзєльська Мадалиньский, юридичний пшемиський староста.

Той самий шляхтич, який сказав його на смерть за збройний напад і спробу насилля…

— Стояти! — голосно кричав староста. — Стояти! Все припинити!

Юрба зашуміла, загула. В рядів черні посипалися насмішки та свист. Можливо, що полетіло й каміння, але каре рейтарів навкруги ешафоту застуджувало гнів плебсу, розчарованого тим, що його може оминути настільки піднесене видовище, як вішання заморських содомітів, «хрянцузів, німчури та англійців».

Староста подав якийсь папір старому, все давно посивілому судовому представникові.

— Сьогодні королівські іменини, — крикнув він до юрби. — Наш пан, Ян Казимир Ваза, король Польщі, князь руський, пруський, мазовецький та інфлянтський, у великій та незмірній ласкавості дарує життя одному з засуджених. Смертну страту він замінює такому на довічну інфамію та баніцію з кордонів Корони та Литви!

Бурмотіння розійшлося поміж слугами, рейтарами, посеред міських патриціїв, що засідали за відкритими вікнами ратуші і в аркадах будинку. Затихло воно, коли вахмістр, що слідкував за ходом страти, дав знак, щоб знову вдарили у барабани.

Дантеза і двох засуджених до страти рейтарів провели на середину ешафота. Там чекали староста, ксьондз, вахмістр та шестеро одягнених в чорне рейтарів. Знову пролунала барабанна дроб, яка заглушила незадоволені голоси юрби.

Дантез поглянув на інших засуджених. Разом їх було трьох, тим часом як милість була дарована лише одному. А це означало, що треба було покластися на сліпу судьбу.

Перед ними швидко поставили барабан. Один з гайдуків старости кинув на шкіру три чорних гральні кості.

— Засади прості, — взяв голос староста. — Один з вас сьогодні виграє власне життя. Одному з вас посміхнеться фортуна та щастя. Тих, що залишаться, стратять. Той, хто викине більше очок, піде вільно. Кидайте, в ім’я Боже, і нехай вам сприяє щасливий випадок!

Дантез здригнувся. Спасіння, що надійшло, зовсім не було світанком надії. Скоріше вже — іграшкою жорстокої судьби. Француз ще не взяв кості до рук, а вже знав, що його виник буде найнижчим, як і завжди, щастя мати він не буде.

Спочатку ніхто й не поворушився. Барабани глухо загуркотіли. Потім нависла тиша, мовчання, в якому Дантез чув лише бурмотіння бурі, що наближалася, та тихе хропіння фризських коней рейтарів.

— Ну, давайте ж, — промовив вахмістр. — Хто кидає першим?

Засуджені переглянулися. Потім один з рейтарів підійшов до барабана, взяв кості до долоні і замкнув очі. Довго трямів кості у дрижачій руці, нарешті кинув.

Кості застукали по натягнутій шкірі барабану.

Шість, п’ять, два…

Рейтар відкрив очі, відтер піт з чола, легкий рум’янець виповз на його бліде обличчя. Виник був дуже добрим. Ставка була виставлена дуже високо. Дуже вже високо!