— Це все неправда… Підла брехня, — промимрив Дантез. — Я… Я захистив цю даму… Пані, як ти можеш… Скажи, що все це неправда.
— Заберіть його звідси! — крикнула Євгенія. Сльози стікали їй на шию, на порвану сукню та на груди, які вона безрезультатно прикривала шматками тканини. — Це все його дільце!
У Дантеза було таке почуття, якби він летів в бездонну безодню. Кінні слуги та почтові[35] наблизилися до нього з оголеними шаблями.
— Віддайте зброю, шановний кавалере! — повторив шляхтич. — Все, забираймо його до старости!
Дантез примкнув очі. Він розумів, що в нього немає ніяких шансів. Він навіть не почув, як у нього з руки висмикнули рапіру і гарлач, як підштовхнули його вперед, як зв’язали руки та закинули на коня. Його голову охопила ніч…
…яка, власне, минала. Дантез підняв голову. Високо нагорі, в заломі мурів було маленьке віконце; через грати він бачив сіре небо. До світанку не залишилося багато часу. Дантез знав, що як тільки перші промені сонця висвітлять небосхил, по нього прийдуть гайдуки, проведуть до каплиці, до священика. А потім на скриплячій повозці всі вони поїдуть на міський ринок, на якому…
Як все це могло статися? Як могло дійти до того, що така благородна і чесна людина, як він, тепер чекав на виконання смертного вироку? Його життя оказалося варте менше, ніж зітліле лахміття, дещиця соломи з дерев’яного барлогу в льосі пшемиського замку. І подумати тільки: через те, що все життя він намагався бути вірним засадам, які прищеплював батько.
«Честь, мій сину, це щось таке, що сам собі надаєш і тільки сам собі можеш відібрати».
Хто це сказав? Може то бурмотів поглинений молитвою Шмітке, постійно п’яний рейтар з полку Денхоффа, якого повинні були вішати разом з Бертраном? Чи може Мошко Крошнєнський, іудей, слуга Валентего Фредри, якого оскаржили в фальшивомонетництві?
Ні, то був голос батька Бертрана, Жана Шарля де Дантеза, капітана королівських мушкетерів, який дозволив себе забити як дурень на захист честі та короля Людовіка під Ларошеллю. Коли дійшло до сутички з гугенотами, він не захотів покинути знамені та збігти, як його товариші, що виказали більше здорового розсудку. Жан Шарль загинув, порубаний. А якщо б відступив, то, можливо, зберіг би свої маєтності, не допустив би, щоб родичі вирвали їх у молодої вдови та у маленького сина. И тоді він, Бертран де Дантез, не повинен би вдаватися в інтриги, підставляти шию за маркізу Брінвільє, покинути вітчизну з смертним вироком, вплутатися в наступну інтригу і, в кінці кінців, повиснути на конопляному мотузкові в Речі Посполитій, куди він прибув в якості дворянина Марії Людовіки[36].
А все це через його дурість та честь. Честь, яка справила, що він став в обороні проклятої Євгенії. Дурість, яка схилила його до того, щоб залишитися біля карети та віддати Регнарда до рук старости. Якби ж то він утік, то був би зараз вільною людиною.
Бертран боявся смерті. Він тремтів і проливав сльози, зламаний страхом. До цієї пори страху він не знав на війні, під час поєдинку, від вістря шпаги чи ворожої кулі. Але ж страх перед екзекуцією за злочин, якого він не допускав, більше того, виконанню якого він намагався запобігти — переповнював його дрижаками. Він не знав, що зробить там, на ешафоті. Чи стачить йому сил, аби іти на смерть з високо піднятим чолом? Або ж він почне скиглити про жалість, і слугам ката прийдеться тащити його, виючого мов звір, аж до місця погибелі? Чи дозволить він спокійно накласти на шию петлю, чи, може, намочить чи наробить в рейтузи, до того, як виб’ють з під його ніг драбину?
…Честь — це така річ, яку собі можеш відібрати тільки ти сам. І скільки коштувала його родова честь тут, в цій вежі? Чого були варті тепер слова його батька?
На сходах, що вели до найнижчого рівня льохів, роздалися кроки. Француз затремтів, перехрестився і почав молитися. Дуже скоро блиск полум’я розсвітив камеру, а в проході за решіткою встали збройні слуги.
— Пане француз, — сказав вахмістр служби старости, —
Дантез не знав, що діялося далі. Він дозволив себе вести, тягнути, інколи навіть волокти. Під кінець впав на коліна перед хрестом. Ксьондз поблагословив його, заспокоював, сунув в долоню чотки; Дантез його не слухав. Руки у нього тремтіли, зуби цокали, а тілом стрясали конвульсії. Гайдуки відступили, залишили його одного під олтарем, дали трохи часу на останнє поєднання з Богом. Француз мовчав. Молитися він не міг… Слова не проходили крізь горло.
Раптом хтось опустився поряд на коліна, осінив себе знаком хреста.
— Шевальє Дантезе, ви мене чуєте?
Поряд стояв на колінах молодий, чорноволосий шляхтич у ярко-червоному жупані.
— Не знаю, чи ваша милість мене впізнає. Ми спотикалися там, на дорозі, біля карети. Це я впіймав мил’с’даря і до міста доставив. Марек Собеський[38], гербу Яніна, красноставський староста.