Дантез на те нічого не промовив.

— Хотів я просити у милостивого кавалера пробачити мене. Я їду на війну з козаками… Не знаю, що мені писане. Не знаю, де ми зустрінемося: чи то в небі, чи то в пеклі, тому б хотів, щоб пан не ховав до мене урази в годину власної смерті.

— Пробачаю, — глухо сказав Бертран. — Але й взиваю тебе, мил’с’дар старосто, на вічний суд Божий, який вже навічно вирішить, чим направду я завинив.

— Я знаю твої ранішні вчинки, пане кавалере. І я знаю, що ти того не зробив.

Дантез подивився на хрест з Божою Мукою і холодно всміхнувся.

— Тоді, ваша милість нехай іде до старости і переконай його, що він безпідставно осудив мене на втрату життя.

— Я вже говорив з ним. На жаль, та жінка, на яку ти, нібито, напав, свого звинувачення не відвела. Її голос перед міським судом значить більше за мій. І у мене немає жодних доказів для твого захисту.

— Тоді подивись, як я затанцюю на стрічку. І нехай твоє сумління залишиться спокійним.

Собеський на це нічого не відповів. Він знову перехрестився і піднявся. Позаду роздалися кроки. Гайдуки взяли Бертрана під руки. Француз рвонувся, побачивши, що йому несуть білу полотняну сорочку без коміру.

— Пане французе, — тихо сказав вахмістр. — Кому в дорогу, тому час.

Три шибениці на дерев’яному підвищенні чекали вже з світанку. Їх поставили посередині ринку, під пшемиською ратушею, прикрашеною чудовими мансардами. Під аркадами та галереями будинку, в вузьких вулицях та перед самим ешафотом тіснився різнобарвний натовп простого люду. Коли ридван з осудженими заїхав на площу, піднявся шум, в якому можна було чути крики та образи. Вішання іноземної німчури користувалося великою увагою городян. Запевне, це була більш миліша розвага, ніж відсіч штурмів облягаючих козаків полковника Копистиньского чи бійки та сварки шляхти з округи, від яких вже не раз постраждали корчми, лавки та міський собор.

Світанок вставав понурий, туманний та дощовий. Дощ мрячив з свинцевих хмар, а час від часу зі сторони Бещад добігав тихий, величний грім недалекої бурі.

Дантез мало що запам’ятав з піднесеної церемонії поєднання з Господом і з того, що діялося потім біля ешафоту. Коли слуги опустили задню стінку ридвану, він, не виказуючи протестів, дозволив спровадити себе на землю, а потім вільно піднявся по сходах на підвищення. Він думав про те, що зробити, коли кат надіне йому мотузку на шию. Просити у Бога помилування, чи вмерти однаково дурно, що й з честю, кричачи: «Vive la France!»?

Він був дурнем, бо довірився урокам батька. Проклятим дурнем, бо намагався діяти за принципами честі. Зараз, стоячи у підніжжя шибениці, Дантез чуяв, що якби йому тільки надали другий шанс, він віддав би усе що тільки в нього було, відкинув би від себе всю гордість, все, що виніс з батьківського будинку, аби пожити трохи ще, ніж тільки до часу, коли кат надіне йому на шию конопляну мотузку. Зараз, у підніжжя сходинок погибелі, його честь не варта була і зламаного шеляга.

Як божевільний вдивлявся він у представника суду, який чотири рази прочитав вирок — кожен раз звертаючись до іншої частини ринку. Барабанщики вдарили в барабани; їхній гуркіт глушив слова священика, що відмовляв молитву і осіняв засуджених до страти хрестом. Хтось схопив Дантеза за плече. То був помічник ката. Рукою він вказав на наготовану шибеницю. Виходить, вже прийшов час.

Дантез ішов… в розпачу, душа спустилася до п’ят. Кожна п’ядь, яку він пройшов, здавалася йому милею, кожен крок тривав цілу вічність. Але ж саме до вічності француз і направлявся.

А коли вже став перед шибеницею, за крок від драбини, подумав, що за порятунок від цього нещастя він віддав би душу навіть і дияволу.

— Проклятий! — промимрив він. — Тепер я проклятий навіки…

Кат чекав, тримаючи в долоні мотуз, нещодавно намазаний дьогтем. Слуги підштовхнули Дантеза до драбини, що опиралася до шибениці. Ще хвиля, і він би піднявся на неї, зіп’явся б наверх; тоді б кат наклав би йому мотуза на шию, а помічник вибив би опору з під ніг.

Бертран тепер не сподівався навіть на чудо. Він не вірив, буцімто щось станеться; він не вірив, що впаде грім з ясного неба, або ж місто задрижить у своїх підвалинах. Він чекав на смерть.