— Може, варто було. Зважаючи на те, що ви до смерті налякали ту бідну дівчину.
— Мені було всього вісімнадцять. Я помилився…
— Помилилися? Що, не в те вікно зазирнули? Не за тією дівчиною підглядали?
— Ми разом до школи ходили! Ми були знайомі!
— Отже, ви зазираєте у вікно лише до знайомих? А що ще ви робили такого, на чому вас не ловили?
— Кажу вам, це була помилка!
— Ви прокрадаєтеся до чужих будинків? Заходите до спалень? Може, цупите якусь дрібничку — гарненький бюстгальтер чи трусики?
— Господи.
Джої впустив помаду на підлогу і тепер дивився на неї. Вигляд він мав такий, наче його от-от знудить.
— Знаєте, підглядачі не схильні зупиняться на цьому, — безжально вів далі Корсак. — Вони роблять інші погані речі.
Джої підійшов до магнітофона і вимкнув музику. Запала тиша. Він стояв спиною до поліцейських і дивився у вікно на кладовище через дорогу.
— Ви намагаєтеся зламати мені життя, — сказав він.
— Ні, Джої. Ми просто намагаємося говорити відверто.
— Містер Вітні не знає.
— Він не повинен знати.
— Бо що буде?
— Де ви були в неділю ввечері?
— Удома.
— Самі?
— Слухайте, я розумію, про що йдеться, — зітхнув Джої. — Знаю, до чого ви хилите. Але я вам уже сказав, що ледве був знайомий із місіс Їґер. Я просто подбав про її матір. І знаєте — добре подбав. Усі потім казали мені, що вона була як жива.