18

— Павел міг би якось пронести хоч скляночку розчинної кави, — сказала Роземарі.

— А гаряча вода?

— Я роздобуду на кухні тут на поверсі. Нам потрібен тільки термос.

Я кивнула: усе це всього лише питання організації.

І тут несподівано до палати увійшов головний лікар. Роземарі сяяла, хоча не встигла ані напарфумитися, ані одягти свіжу нічну сорочку.

Він приніс їй добру звістку: остання експертиза ракових клітин не виявила.

— Я так і думала, — сказала вона.

— Завтра знімаємо катетер, на вихідних зможете їхати додому, — сказав він.

У мене відняло дар мови.

— Вам теж уже недовго, — сказав він мені. — Тоді доведеться перейти у друге відділення…

Тож незабаром нас розлучать.

Доріт застала мене цього дня після обіду в сльозах.

— Твоя директорка не хоче давати мені валіуму без рецепта. Що мені тепер робити? — поскаржилася вона.

Щовівторка по обіді в аптеці була лише Ортруд; я написала своїй колишній співробітниці записку з відтінком шантажу.

— Чому їй не випише той засіб лікар? — хотіла знати наївна Роземарі.

— Ах, та вони ж нічого в цьому не тямлять, — відповіла я. — Ті безсердечні створіння.

Після травматичних подій новорічної ночі Доріт телефонувала багато разів. Але я постійно її відшивала. То стверджувала, що якраз готую суп, то переконувала, що страшенно втомлена, то казала, що хтось подзвонив у двері чи що мені зараз має зателефонувати директорка. Доріт не здавалася, тож запросила мене до себе.

— Більше ніяких дурних відмовок, — сказала вона.

Вона й без того вже знала надто багато. Лєне бавилася з дочкою Доріт і при цьому розбазікала, що я постійно навідуюся в гості. Немов педантична гувернантка, Доріт вимагала пояснень.