Я пообіцяла все виконати.

Тоді подалася до реанімаційного відділення неподалік. Чергова сестра нічого не розповіла мені про прогнози одужання, натомість пояснила, що до щойно прооперованих пацієнтів відвідувачів не пускають.

Прийшовши додому, я зразу ж зателефонувала Павелу.

— Нам приїхати до тебе чи ти прийдеш до нас? — запитав він.

Дітям у мене було добре: на щастя, у мене ще залишилося молоко та какао-порошок, а у зв’язку з порою року — ціла купа різдвяних смаколиків.

Лєне та її брат Коля з допомогою батька зробили сніговика. Тамерлан з недовірою намотував довкола нього кола.

— У тебе є сани? — запитав мене Коля.

Вони в мене були, але поблизу не було підхожої гірки.

Це наштовхнуло Павела на ідею провести з дітьми кілька днів у горах.

— Хочеш з нами? — запитав він.

З радістю, але довга їзда автомобілем у Швейцарію чи Австрію мене відлякувала.

— У цьому немає потреби, — сказав Павел. — Я теж не великий спортсмен, тож мені вистачить просто покататися з дітьми на санах, а цим можна займатися і в Оденському лісі. Це пішло б їм обом на користь після перенесеного кору.

Ми довго не барилися, адже шкільні канікули добігали кінця.

Павел поїхав на один із кліматичних курортів. На стоянці сніг не був сліпучо-білим через вихлопні гази, які залишили на ньому свій слід, що скидався на корицю на цукровій пудрі, а піднята зі споду земля нагадувала шматочки тертого шоколаду. У пориві до дій ми вискочили з авто й одразу ж завмерли, щоб глянути у далечінь. На горизонті гори ставали світлішими, зимові барви ще ніжнішими, дуга за дугою здіймалися пагорби. У білих полях спали сірі яблуні, які разом із зеленими кущами ожини та червонувато-коричневим буковим листям трішки оживляли пейзаж легким кольором. Темні ялинки, чорні ворони та стіна кладовища.

Ми мандрували м’якими горбками, перелазили через паркани для худоби, дозволяли дітям балансувати на повалених стовбурах, а потім у порослій мохом хатині ділилися желейними ведмедиками. Павел пояснював синові, якому, до речі, було не вельми цікаво, як можна визначати сторони світу за зеленим вітряним боком стовбура дерев, демонстрував таблицю поширених у цих краях співочих птахів і разом із дітьми довбав на шматки замерзлі калюжі. За нами слідувала сойка.

Озирнувшись назад, я із задоволенням подивилася на наші різні сліди: для слідопита — ознака щасливої маленької сім’ї.

Наприкінці нашої довгої прогулянки діти попросили, щоб ми тягли їх на санчатах. Насамкінець ми опинилися в теплому кафе й грали у гру: я бачу щось, чого ти не бачиш.

Коли всі відгадали червоні, зелені та ще казна-які предмети, Павел став запевняти, що бачить щось золоте.

Ми даремно намагалися відгадати.

— Це серце Гелли, — сказав він, але малеча почала протестувати: