— Так нечесно!
Моє золоте серце вискакувало з грудей.
Роземарі бурмотіла:
— Яке? Золоте? Я зараз вибухну зі сміху! Ти, звісно ж, повелася на такі банальності!
— Хто з вас, — звернувся Павел до дітей, — хоче в мою кімнату, а хто до Гелли?
Я побоювалася чогось такого.
Діти подивилися на мене, але тактовно промовчали. Тоді Лєне сказала.
— Я хочу до тата.
Хлопчик у свої шість років був уже надто ввічливим, щоб відмовитися від мого товариства.
— Краще нехай дорослі сплять в одній кімнаті, а діти — у другій.
Ми з Павелом перезирнулися. Мабуть, я кивнула занадто швидко.
Хоч ми й спали в одній кімнаті, але не одне з одним. Ми довго теревенили, немов давно були подружжям, а тоді Павел вимкнув світло. Посеред ночі я відчула, як хтось пробрався до мене в ліжко. То була Лєне. Я увімкнула світильник край ліжка й побачила Колю, який спав біля свого тата.
Я попросила переказати Левінові, що мене кілька днів не буде. Напевно, це його розізлило, але краще зробити щось добре для моєї дитини. Три дні в снігах, довгі прогулянки та обідній сон і справді пішли на користь.
Коли у свій перший робочий день я знову сиділа біля ліжка Левіна, він уже міг шавкотіти свої обвинувачення. Він не питав, де мене носило, але скаржився на своє беззубе життя. Через два дні його відпустять додому, але попереду на нього чекав візит до стоматолога.
— А як там Дітер? — запитала я.
Хоч яким би дивним це видавалося, але Левін його провідував. Дітер більше не перебував у відділенні інтенсивної терапії, ішов на одужання, але впав у депресію найвищого рівня. Розмова між ними не в’язалася.
Коли Левіна виписали, я не могла одразу ж виставити його за двері, хоча його ліжко все-таки перенесла до його студентської комірчини. Через кілька днів, як того і треба було очікувати, він порушив питання стосовно справжнього батька.
Я не змогла прийняти якесь соломонове рішення, тож підтвердила те, що спала з Дітером. Оскільки ж він і Марґо…
— Краще нам негайно розлучитися.
Наступних кілька днів Левін не порушував цієї теми: очевидно, йому потрібен був час на роздуми.