— Ну? — очікувально зупинився Грицько перед ним, не розуміючи, чого у Сашка голос такий хрипкий став, що він його не одразу впізнав.

— У тебе немає аспірину? Температура піднялася, палить всього. Знову ангіна підхопилася.

Бігуни жили неподалік, так що їх цілком можна було назвати сусідами. Причому гарними сусідами. Бо були вони з дружиною тихими і роботящими. Щоправда, Сашко таки часто хворів, а його Оксана, дебела здорова молодиця, до якої ніяка холера не чіплялася, ну ніяк не зналася на ліках. Так ще ж більше того — у неї руки не стояли навіть доглянути хворого. Грицько навіть мав клопіт ставити Сашкові гірчичники, робити компреси, розтирати мазями. Немає ідеальних жінок, ні, навіть не кажіть про них…

— Ой, тебе аж трясе всього, — зауважив Грицько, придивившись до Сашка. — Та чого ж ти швендяєш у хворому стані, хай би Оксана прийшла. Аспірин? — перепитав він. — Заходь, я подивлюся.

Грицько залишив машину за ворітьми, щоб не примушувати несподіваного пацієнта мерзнути на вулиці, і поспішив з ним в хату, де вже освоювалася його нова подруга.

— Познайомся, це Світлана.

— Доброго здоров’ячка, — привітався сусід, тут же намотуючи на вуса, що воно й до чого.

Ліки знайшлися швидко.

— Попий ще бісептол з ністатином. Що той аспірин? — порадив мимовільний лікар.

— Як скажеш, — довірливо погодився Сашко.

Грицько знайшов інструкцію до бісептолу, для гарантії додатково розтлумачив сусіду, як він має лікуватися, і вивів його з двору, повернувшись до машини.

— Чекай, — погукав Сашко майже від своїх воріт. — Ця жінка, здається, не тутешня?

— А що? — здивувався Летюк, що у тихого Бігуна хвороба не відсторонює цікавість.

— Гарна молодичка. Де ти її взяв?

— По газеті виписав, — пожартував Грицько. — Тобі що з того?

— Боюсь лікаря свого втратити. Раптом вона загнуздає тебе так, що нічого іншим не залишиться.

Світлана між тим освоїлася в нових стінах і зустріла Грицька веселим блиском в очах.

— Завтра ж вибілю в хаті! — сказала, як тільки він переступив поріг.

І Грицько, ніби раніше в нього очі були зав’язані, після цих слів згадав, що бозна коли прибирався в помешканні. Опустився! Боже, яка ганьба, — картався, оглядаючи припорошені пилом стіни, чого раніше не помічав.

— Завтра не треба, — сказав, намагаючись зберегти в голосі солідні нотки, мовляв, знаємо, що робимо. — Прикупимо дещо, а з неділі поклеїмо шпалери. Я просто не встиг, — збрехав він.