Кажуть, що речами й учинками щирої жінки керує Бог. Може, й так.

— Гришо, — хтось постукав у одвірки, коли він сидів з відкритими дверима, не вмикаючи світла, й дивився «Слабое звено». Йому подобалася ведуча — гарненька дівчина, яка чомусь дуже хотіла бути кістлявою мегерою.

«Кепсько у неї виходить, — думав він мляво, — не натурально. Здається, що зараз вона розсміється й перестане кривлятися. От би собі знайти таку, щоб строгенька була, але не по-справжньому, а для вигляду. Як оця».

Він не звернув уваги на стук, замрівся.

— Гришо, ти вдома?

— Ага! Хто там? Заходьте.

В хату зайшла Клавка Солькіна — підстаркувата, негарна дівиця. Ходили чутки, що вона декільком чоловікам робила пропозиції оженитися на ній. Вибирала кандидата в чоловіки, міряючи по собі — до благополучних і перспективних одинаків не лізла. «Дурною її не назвеш і за розум не похвалиш. Зрештою кожен влаштовується, як може. Ой, Господи…» — зітхнув Гриць..

— Що тобі, Клаво? Заходь, не бійся, — впізнавши голос, одізвався лагідно, щоб не наполохати жінку.

— Ти, той… Чого сам сидиш? — збиваючись, почала вона здалеку. — А я думала, тебе вдома немає.

— А чого тоді йшла?

— Хтозна… — Клавдія замовкла.

Невже вона свататись до мене прийшла? Оце дожився! Треба щось робити. Хвате вже жити бовдуром, — промелькнуло у Грицька в голові.

— …обом не солодко, — тим часом уже розвивала вгадану господарем думку гостя.

— Ти тут сам, а я там сама. Чого? Коли можна разом. Га?

Воно у тюхтіїв завжди так. Сидять-сидять, ні на що не зважуються, а вже як трапиться щось екстраординарне, тоді — раз і все. Не те, щоб наступного дня, але скоро після візиту Клави Солькіної, аби не бути посміховиськом у селі, Грицько привіз із Синельникового Світлану, з якою його звели випадкові знайомі. Світлана працювала в районному архіві, і за відгуками тих, хто давно її знав, була гарна, порядна жінка.

Коли Грицько завітав з патяканням про шлюбний експеримент, вона ніяковіла й тушувалася, проте одразу зголосилася спробувати влаштувати спільне життя.

— Звичайно, — відповіла без ураженого самолюбства. — Я теж не хочу мати зайві штампи в паспорті в разі невдачі.

У Славгород вони приїхали проти вечора. Біля своїх воріт Грицько зупинився, щоб відкрити ворота, а Світлана вийшла з машини і стала неподалік, наче чекаючи, що він її за руку заведе у свій двір.

— Заходь, не соромся, — підштовхнув Грицько її до хвіртки, і в цей час його відволік чийсь голос. — Сміливіше, ходи в хату, — ще раз запросив Грицько, відкриваючи перед жінкою хвіртку, і повернувся до того, хто його окликнув.

То був Сашко Бігун, у якого Грицько інколи купував молоко.