— Ти що, не виспалась? — спантеличено залупав очима чоловік, переминаючись з ноги на ногу.

— Спочатку він привозить сюди курортну лахудру і ганьбиться з нею перед людьми. Тепер ще не краще — по газеті чорт знає кого виписав. Ти що, інвалід? По-людськи дружину знайти не можеш? Поглянь, скільки одиначок довкола.

— Чого ти рота роззявила? Он люди вже з вікон виглядають. Я тобі не сват, не брат. Відчепись од мене!

— Да, роззявила! Бо моя подруга через тебе, паразита, під ножі пішла, а я тільки сьогодні вдосвіта про це взнала. Хіба ти мужик? Ти — лох нещасний. Вимахав як гагай, а справжнє почуття оцінити не здатен. Нехай тільки, рожа твоя гидка, з нею трапиться щось непоправне — я тебе приб’ю, не побоюся. Ходиш тут, зубоскалиш з дурного розуму, поки вона там мучиться.

— Одарко! — облаяний Грицько ще тримав марку, коцюбився: — Перестань, не мели дурниць! Яка подруга? — його аж в піт кинуло, бо він був не без гріха, але щоб посилати жінку під ножі…

— Не знаєш? — єхидно примружила очі Дарина.

Вона вже дістала воду, перелила її у своє відро й стояла перед сусідом, взявшись у боки. Розмовляючи, вона відштовхуючи його плечем од корби, щоб він не відволікався од її слів.

— Не знаю…

— А Тетяна Проталіна? Не корч із себе безневинність, паразит!

— Те-тя-на? — перепитав він з мішаниною дивування, розгублення й полегшення, аж піт з чола витер урешті, зсунувши кашкета на потилицю. — Та не було в мене з нею нічого! З такою страшилкою я й за гроші мати б справу не схотів. А хіба вона що, завагітніла? — запитав, утишивши голос.

— У таких волоцюг, як ти, одне на умі, — резонно виснувала Дарка, злегка всміхнувшись при тім. — Не завагітніла, слава Богу, а красу поїхала здобувати, щоб тобі, псюзі блохастому, сподобатись.

— А при чому тут ножі, про які ти патякаєш?

— Так вона ж на пластичну операцію лягла, аж до Києва подалась. Грицько! — знову підвищила голос молода жінка. — Якщо ти справді збираєшся жити з отією вертихвісткою, що вчора свої бебехи сюди приперла, я підпалю твій гадючник разом з тобою. От побачиш! У-у-ух! — вона енергійно замахнулася на нього зігнутою у лікті рукою, наче саме ліктем і хотіла тицьнути його в писок. — Оце б заюшити тобі від душі, так, може, ще Тетяні згодишся.

З тим Одарка закрокувала з двору, енергійно поводячи крутими стегнами, а Грицько залишився стояти, мов кілок проковтнув.

Оце так-так… Кожен по-своєму бачить світ і ставиться до нього.

Після цієї розмови Грицько декілька днів ходив як побитий. По-перше, для нього стало новиною, що Тетяна Проталіна, шкільна бібліотекарка, в нього закохана. І жодного разу виду не подала. Хоч би ж, проста душа, була натякнула! А по-друге, він не знав що й думати про її витівку з пластичною операцією. То вона потім чіплятися до нього почне, чи як? Не вистачало ще таких клопотів на його голову! Але ж цікаво, чи давно це у неї? І чи вродливішою вона повернеться в село?

Григорій Летюк був вродливим чоловіком вельми гожого віку: високим, кремезним, щоправда, трохи валькуватим. Якщо не враховувати останнього, то його цілком можна було вважати красенем. Навіть той, хто не мав наміру придивлятися до нього ретельно, не міг не помітити прямого носа, загадкових темних очей з олійковим відливом, хвилястого волосся, що доладно облягало голову, і цілорічної засмаглості шкіри чи, радше, берендеївського її кольору, через який на щоках достобіса відверто пробивався зухвалий рум’янець. Погляд Грицькових чародійних очей завжди був усміхненим і спокійним, що свідчило про його молоду довірливість та старечу мудрість — грімку суміш для мрійливих молодиць. Таке дивне поєднання якостей, як звісно, насправді не могло мати місця, але хоч Гриць був мало тертим калачем, зате-таки тямущим.

Од матері він узяв тиху вдачу, приязність до людей, а від тата — роботящість і вміння до всього.

Після закінчення школи, а потім і після служби в армії хлопець мріяв втекти до міста, та не вдалося йому те, не встиг. Спочатку померла мама після довгого хворування на цукровий діабет, а за нею й тато не забарився — інсульт. Перша по-справжньому болюча втрата викликала в ньому глибоке потрясіння, а потім, коли в хаті вдруге запалали жалобні лампади, він пережив те ще раз, і його вразлива натура затамувала в собі смуток на все життя. Йому часто здавалося, що він просто недогледів своїх батьків, мало шанував їх, а то раптом починав картатися тим, що інколи не зважав на них. Тепер Григорій кожен свій крок вивіряв: чи схвалили б його вчинок дорогі люди, яких тепер немає поряд, і що б вони йому порадили? Відтак у його характері з’явилася нерішучість, і в нагальних справах він не завжди втрапляв приймати найліпші рішення.

Батьки залишили йому нову хату, яку віддати до чужих рук він не наважився, а тому залишився в ній мешкати сам. А місто — романтична мрія — продовжувало надити. Йому часто снилися різнокольорові вогні, асфальтові дороги, культурні люди й вродливі, напарфумлені дівчата. Живих вражень про міське життя він не мав, а тому уявляв його собі з кінофільмів. Інколи сум загострювався так, що хотілося кричати або битися головою об стінку. Тоді в інтуїтивних пошуках розради Грицько їхав до сестри в Запоріжжя, а там гуляв увечері проспектами й широкими вулицями і серед гуркоту штучних звуків, які свідчили про несмак у тих, хто думав, що то грає музика, розглядав неонові вивіски, рекламні щити, освітлені вітрини магазинів.