— І ти не продовжила пошуки?

— Навпаки, продовжила — я написала на цю фабрику листа, але мені відповіли, що такої ні службовки, ні робітниці там ніколи не було. Потім я ще посилала запити й навіть одного разу зібралася й поїхала в Іваново. Була на тій фабриці, заходила у відділ кадрів. Розпитувала, чи не пам’ятає хтось дівчини, котра вагітною поїхала на південь відпочивати, а звідти повернулася без дитини і без ознак вагітності. Ніхто мені нічого не сказав. Звісно, понад два десятки років минуло.

— Хоч дізналася, що ти росіянка, і то добре.

— Так, якщо ті відомості правдиві, — погодилася Тетяна. — Після закінчення школи я вступила до Харківського культосвітнього училища, потім отримала направлення в Дніпропетровську обласну дитячу бібліотеку. Але там гуртожитком мене забезпечити не змогли, і я взяла відкріплення й поїхала в своє рідне Синельникове, де з’явилася на світ. Пішла в райво, розповіла про себе і попросила допомоги з працевлаштуванням. Мене направили в Славгородську школу. От і все. Там я живу й працюю ось уже декілька років.

— А мешкаєш де?

— Спочатку наймала куток в старій хаті однієї старушенції, а коли та померла, я у її спадкоємців ту хату купила. Вірніше, спочатку хату викупила сільрада і передала мені, як тепер кажуть, в оренду. А згодом я сільраді сплатила повну вартість. Отак. В селі добре жити. Там серед людей не пропадеш.

— А я в Краснодарі виховувалася, — зізналася Люля, а потім спохватилася і прикусила язика.

Не стала розповсюджуватися, що від своїх рідних, зокрема від бабусі Уляни, чула щось про Дніпропетровськ, ніби вони у пошуках кращої долі звідти приїхали на Кубань. Більше, щоправда, про своє раннє дитинство Люля нічого сказати не могла, а про шкільну юність — не хотіла.

— Хто ж він є, той хлопець, заради якого ти зважилася на операцію? — запитала Люля, коли вони вже вклалися спати, тільки не вимкнули світло, щоб, бесідуючи, бачити одна одну.

— Який хлопець? — здивувалася Тетяна, не тямлячи, коли встигла проговоритися про свою таємницю.

— Облиш, я не повірю, щоб за твоїм вчинком не крилася любов.

— А-а, — зітхнула Тетяна. — Ти просто здогадалася.

— Не важко здогадатися.

— Його звуть Грицько Вікторович Летюк.

Тетяна ще довго й з легкістю розповідала про Грицька, про його невдале женіння, про те, який він вродливий, роботящий, добрий вдачею, м’який за характером. А Люля слухала чи ні те захоплене лепетання про якогось сільського телепня, але не зводила очей з натхненного обличчя Тетяни і згадувала свої любовні пригоди. Була і в неї подібна палка любов, і теж невзаємна. Причини, щоправда, були інші, та, як і Тетяна, Люля заради коханого теж ризикувала.

Тоді вона закінчила школу і їхала в Москву вступати до вищого навчального закладу, як давно мріяла, — до театрального чи музичного, на місці видніше буде, бо проявився все-таки в неї справжній хист до мистецьких занять. Вона гарно співала, в інтернаті брала участь в роботі драмгуртка, де її спіткав неабиякий успіх, і саме через виступи в шкільних спектаклях про неї взнала широка громадськість краю.

На такі відомі заклади, як музичне училище імені Гнесіних чи театральні училища імені Щукіна й імені Щепкіна, а тим паче ВДІК і ДІТМИС, не замахувалася — розуміла, що не має відповідної підготовки. Там засіли клани, столична богема, а не сироти з периферії. А ось Московське обласне музичне училище імені С. С. Прокоф’єва її приваблювало, й вона могла туди потрапити, нехай не на спеціальність «академічний спів», а на «народний хор». Планувалося й далі: ось закріпиться вона в Москві, почне навчатися, проявить себе, а потім переведеться, може, й у ВДІК імені С.С. Герасимова. Є там такий факультет, де можна вдало зачепитися: істориків і теоретиків кіно-, теле- й інших екранних мистецтв. Це було б уже дещо, а потім зробить наступний крок до здійснення заповітної мрій.

В поїзді Люля познайомилася з попутницею, дівчиною приблизно свого віку, яку звали Катериною. Дорога довга — розговорилися. Катерина виявилася москвичкою, вона поверталася з літнього відпочинку в бабусі.

— А я їду вступати на навчання, — похвалилася їй Люля.

Слово за слово, і вона розповіла новій знайомій, що є круглою сиротою, хоч батьків своїх, а також двох бабусь досі пам’ятає. Виховувалася в інтернаті, а оце закінчила школу, в зв’язку з чим її з інтернату відрахували, і тепер вона має влаштовуватися на самостійне життя.