— Ми, старики, дуже корисливі, — за всіх сказав далі Гліб Євгенович. — Адже поряд з молодою людиною наші болячки швидше проходять. Тому, якщо у тебе є час, побудь з нами довше, дитино, ми будемо тобі за це тільки вдячні.

— Оце вона, наша Тетяна, — з гордістю сказав Ігор Свиридович, звертаючись до мужчин, і пояснив Тетяні: — Ми тут згадували про вас з Грицьком.

— А що таке?

— Ось чоловік на море їде, аж з Москви добирається, і я пожалкував, що через нас ви з Гришею не відпочили.

Отак мало-помалу розмова відхилилася від речей, про які декому з присутніх шкідливо було згадувати, і перейшла на дітей і вибрики його величності Примхливого Випадку. Гість, який спочатку здебільшого помовчував, нарешті освоївся й щиросердо розбалакався.

— Ви запитували, чи я з сім’єю приїхав, — почав він. — Ні, сам. А чого? Нещодавно, — розповів він далі, — йому довелося пережити таке, від чого досі не проходить сум’яття, — сталася випадкова зустріч з однією знайомою, точніше кажучи, з жінкою, яку колись кохав і навіть збирався з нею поєднатися.

Дівчина тоді навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готувалася стати майстром розпису по тканині. А він працював, адже був чималенько старшим за неї. Зрозуміло, що після домовленості про шлюб їхні стосунки найближчим часом перейшли в досить близькі. І тут Костя несподівано дізнався, що його нареченій ще не виповнилося вісімнадцяти років. Він злякався відповідальності, що вступив в інтимні стосунки з малоліткою, і втік од лиха подалі. Дав слабака, звичайно. Але втік не по-справжньому — збирався дочекатися березня, її вирішального дня народження — і тоді повернутися. Від своїх рідних і друзів йому стало відомо, що дівчина намагалася шукати його, але скоро облишила свою затію через невдачі. Він тільки зрадів цьому — невідомо, для чого вона його шукала. І похвалив себе, що про все добре подбав: змінив місця роботи й проживання, адже триматися подалі від неї йому належало — ні багато, ні мало — понад півроку. Тільки так вже влаштовано життя, що в молодості такий короткий термін інколи визначає все подальше майбутнє. Незабаром він зустрів другу дівчину і до березня, коли йому можна було «виходити з підпілля», вже був жонатим. Оповідач замовк.

— Вдало женився? — чемно, щоб заповнити паузу, спитав Ігор Свиридович. — Задоволений дружиною?

Оповідач тільки кивнув.

— Тоді чого ти так хвилюєшся? — розвів руками Гліб Євгенович. — Та в кожного з нас до весілля стільки таких наречених було, що я, наприклад, тепер не всіх і на ім’я пам’ятаю. Вибачаюсь, — звернувся він до Тетяни і затим поплескав гостя по плечі: — Уявляю, тобі незручно було перед нею, що запросив до шлюбу, а потім дав дьору. Але це сталося давним-давно, забудь. Ти дуже вразливий, так не годиться.

— Не звертайте уваги на мою присутність, — сказала Тетяна. — Мені так довго бракувало спілкування з однолітками мого батька, що я просто слухаю вас і радію.

Вона сиділа поряд зі своїм підопічним, при цьому взяла його під руку й поклала голову на його плече, як те часто роблять старші діти, насолоджуючись присутністю батьків.

— Та ви ж не дослухали! — вигукнув Костя. — Головне ще попереду.

— Пробачте нам. Розповідайте далі, а ми зі свого боку постараємося зарадити вашим проблемам, — сказала Тетяна. — Адже у зв’язку з цією зустріччю у вас виникли проблеми, так?

— Так. Ага, — продовжував розповідати Костя, — Єлизавета Афанасіївна, так звали колишню наречену, дуже зраділа зустрічі і навіть чути не хотіла ні про яку вину перед нею, не приймала ніяких вибачень, не хотіла слухати ніяких пояснень. Сказала, що не тримає зла за минуле. Очевидно, тоді так мусило статися — це в їхні плани втрутилася доля. А вона, Ліза, вірить в уділ. І найкращим доказом існування запрограмованого для людини жеребу є оця їхня зустріч. Вона зізналася, що все життя уявляла, як це буде, і дуже боялася вмерти, не сказавши йому однієї важливої речі. На час їхньої оцієї зустрічі, — уточнив Костя, — Єлизавета Афанасіївна вже була невиліковно хвора, і знала про це.

— Хіба це не знак звище, що в останні дні мені подаровано те, про що я все життя клопоталася? — говорила вона. — На мені лежить великий гріх, і я отримала можливість покаятися.

— Чому ти мене для цього вибрала? — запитав Костя. — Я не батюшка.

— Бо згрішила через твій учинок, а значить, тебе це теж стосується, щоправда, не безпосередньо.

І Ліза, тобто, Єлизавета Афанасіївна сказала, що після його втечі народила позашлюбну дитину, дівчинку, яку змушена була залишити в пологовому будинку Синельникового, що на Дніпропетровщині. Спочатку вона надіялася, що як тільки її справи покращаться, то забере доньку додому, а потім так не сталося.

— Я запитав, як вона з Москви аж у Синельникове потрапила. Та Лізі дуже важко було розмовляти, — говорив далі Костя, — і вона тільки додала, що інші подробиці може сповістити її подруга Неля.